У полон Володимир Мотика потрапив в червні 2022-го. Наступного дня в молодшої доньки був випускний. Він так тоді і не дізнався, що Даринка здала НМТ з історії на 200 балів та закінчила школу із золотою медаллю. А старша донька згодом народила дитину.
«Діти, молимося, — Світлана, дружина звільненого з полону Володимира Мотики, згадує, як побачила 10 червня, що прийшло повідомлення в додатку «ДІЯ». Ще не відкриваючи, ніби відчувала — це про чоловіка. Далі боялася вірити і власним очам, і написаному: «Ваш чоловік звільнений з полону». — Неможливо передати, що ми відчували в цей момент. Довго не могли прийти до себе…»
У червні 2022 потрапив в полон
56-річний Володимир Мотика — вчитель фізкультури Підволочиського ліцею ім. Франка, добровільно пішов у ТЦК в перші дні повномасштабного вторгнення. Спочатку служив в роті охорони, від 2 березня 2022-го — у лавах ЗСУ. З військового досвіду — строкова служба десантником у юності. Але дружина згадує, як чоловік не раз казав, мовляв, молоді мають жити, дітей народжувати. А він у 50 має йти їх захищати.
— Вони стояли до кінця, і, як писав в інтерв’ю Юрій Бутусов, якому я особисто телефонувала, їм вдалося врятувати багато життів наших хлопців і техніки — основна сила тоді змогла відійти, — згадує Світлана Мотика. — Що чоловік у полоні, я дізналася тоді з російських пабліків. Побачила його на відео 24 червня. Молодша дочка Даринка саме закінчила 11 клас, наступного дня мав бути випускний.
На передову у складі 24 бригади потрапив у травні 2022 року. Точилися серйозні бої, і ворог намагався взяти наших воїнів в кільце, згадує дружина. 22 червня Володимир потрапив у полон.
— Даринка підтримувала мене, а я її, — згадує пані Світлана. — Вона так хотіла похвалитися татові, що склала НМТ з історії на 200 балів і закінчила школу із золотою медаллю. Вона так хотіла сказати татові, що це все завдяки йому… На випускний вирішили йти, бо, як казала донька: «Тато хотів мене бачити на випускному».
Щойно дізналася про полон, пані Світлана звернулася до місцевого ТЦК. Там переконували, що це неправда, згадує дружина. Потім написала заяву до поліції. А через кілька днів прийшло сповіщення від військової частини, де служив чоловік, що він потрапив у полон.
— Далі майже два місяці чекали на акт розслідування, нам повідомили, що разом із побратимами вони потрапили в полон, що мій чоловік наказів не порушував і виконував свій обов’язок до кінця, — розповіла пані Світлана. — Я написала в Київ, а звідти сповіщення прийшло у Підволочиськ.
Привертали увагу світу
Тим часом дружина доєдналася до кагорти жінок, чоловіки яких тоді потрапили у полон. Усього їх було в групі 24-ро. Вони спільно писали листи до всіх можливих інстанцій та відправляли своїх представниць до Папи Римського, у Стокгольм, Польщу — зі списками полонених чоловіків і їхніми портретами. Як пояснює пані Світлана, щоб був розголос. Щоб інші розуміли, що Україна бореться з потужним ворогом. І треба було привертати увагу світу до цього.
Жінка згадує, що підтвердження Червоного хреста про чоловіка-полоненого чекала півтора року. Зверталася й в ООН та омбудсмена — звідти отримувала позитивні слова підтримки. Особлива подяка СБУ — від усіх жінок групи, каже пані Світлана.
— Зазначу, що у всіх державних органах України дуже толерантно ставилися до мене, з розумінням, хоча, згадую, коли був крайній обмін полоненими, а чоловіка не було у списках, я була занадто емоційною у розмові із представниками держорганів. Потім вибачалася, — зізналася пані Світлана.
Вісточки про чоловіка, де він і що хоча би живий, отримувала за ці три роки лише від вже звільнених з полону. Група жінок, що об’єдналися, кожного обміну шукали, моніторили, хто вже вийшов, зв’язувалися з колишніми бранцями росії і показували фото рідних. Так і дізнавалися, де вони і що хоча би живі. Їхня група жінок, хоча й маленька, але дуже потужна, зізнається пані Світлана. Роботу проводили колосальну, і підтримували одна одну.
— Найбільше мене підкосив обмін полоненими 19 квітня, коли я зрозуміла, що чоловіка у списках знову немає, — згадує пані Світлана. — Чи це так співпало, бо мала дуже велику надію. Але тоді я буквально злягла, захворіла так, що на Пасху не могла з ліжка підвестися. А ми лише вдвох із дочкою. Потім брала себе в руки, бо усвідомлювала, що потрібно далі боротися. Записуватися на прийоми до різних інстанцій, молитися. Я дуже багато монастирів об’їздила — як в Україні, так і за кордоном. Чоловік, коли повернувся, розповів, що відчував це. І сам у полоні почав багато молитися. Бо, зізнався, віра — це те, що тримало у неволі.
Питав про дітей і школу
Дуже важко чекати рідних. І віра та молитва — неабияка підтримка, запевняє пані Світлана. Примушували триматися і учні — жінка вчителює у ліцеї, викладає історію.
— У нас був урок, я розповідала дітям про війну, полон, — і починаю плакати, — згадує пані Світлана. — Підходить мій учень, обійняв і каже — не плачте, все буде добре. Діти щиріші, це велика підтримка.
За час, доки чоловік був у полоні, дружині не раз телефонували шахраї. І за гроші пропонували його почути. А вона корила себе, що не приставала на їхні пропозиції. Може був хоч малесенький шанс почути чоловіка?..
— Коли подзвонили з координаційного штабу, що чоловіка звільнили, боялася вірити, просила дати йому слухавку, — пані Світлана сміється, згадуючи той день. — Вони терпляче пояснювали, мовляв, ми в Києві, а чоловік на кордоні. Та запевняли, що офіційна організація, і з таким не жартують. А мені потрібно було просто почути його голос.
Через хвилин 30 після цього Володимир зателефонував. Як розповів згодом, підійшов до волонтерки, в руках якої побачив телефон, і попросив подзвонити. Світлана Мотика почула у слухавці: «Доброго здоров’я…» Чоловік часто так вітався і любив жартувати, каже дружина.
— Я все розпитувала, чи він в порядку, чи здоровий, а чоловік віджартовувався, мовляв, руки-ноги є — значить здоровий, — згадує пані Світлана першу розмову після трирічного полону. — Питав, як ми, чи всі живі-здорові. У нього був шок — він не знав, що в нього внук народився і що Данилкові вже 2,5 рочка. А другим шоком було, що їх дуже гарно зустріли в Україні. Їх там, у полоні, лякали, що вони тут нікому не потрібні… Після цього, звісно ж, запитав — як школа, хто за мене уроки читав (сміється — прим. авт.).
Молимося і качаємо прес
Попри завірення чоловіка, що в нього все добре, дружина сумнівається, бо трирічний полон навряд чи минув безслідно. Володимир розповідав, що в полоні рятували і не давали впасти духом молитва та фізкультура.
— Хлопці, як виходили – передавали від нього вітання. Я спочатку з насторогою ставилася. Але потім було дві перевірки — що чоловік вчитель фізкультури і що дуже гарно говорить українською, — згадує пані Світлана. — Хлопці розповідали, що він їх вчив української мови і займатися спортом. А коли хтось зневірився, одразу підбадьорював: чого падаєте духом? Молимося або качаємо прес. Це їх врятувало, аби не збожеволіли. Хлопці згадували, як прокидалися в 6 ранку, коли у полоні був підйом, а Ярославович вже стояв біля вікна і молився. Не знаю, що він пережив, але прохопився, що росіяни — нелюди.
А пані Світлана і учнів своїх вчить, що винен не один путін. Не він їх вчить вбивати, катувати та знущатися.
— Нам просто треба добре пам’ятати історію, — каже Світлана Мотика. — Якби ми її пам’ятали — мали би підготуватися до війни. Бо вона навіть не столітня. Росіяни — це люди, які ненавидять нас. Згадати Батуринську трагедію, революцію 17-18 років 20 століття, голодомор. І якщо хтось думає досі, що то поганий путін, а росіяни добрі – це не так. Патріотизму нам все таки бракує. Я боюся сказати чоловікові, скільки його знайомих і де зараз.
Чи побачаться із чоловіком найближчими днями, дружина не знає.
Не втрачати віру, надію — і молитися, радить жінка тим, хто поки не дочекався повернення рідних із полону. Не опускати рук і стукати у всі двері. Часом видається, що це зробити неможливо. Все, втомилася. А потім брати себе в руки і йти вперед. Допомагає спілкування з такими, як і вони, — ті, що чекають. Інші навряд чи зрозуміють, припускає пані Світлана. У неї ж, запевняє, була найкраща підтримка — оті 24 жінок, які чекали і за цей час стали наче рідними. Дуже прикро, що ще восьмеро поки не дочекалися своїх чоловіків і синів.
— У нас все буде добре, у всіх в Україні, бо ми на це заслуговуємо. Ми стільки боролися – обов’язково виборемо свободу і соборність, — переконана пані Світлана. — Бо маємо заради кого. Коли чоловіка обміняли, він стояв і дивився в небо. І сказав: «Наше українське небо найкраще. Наша земля, країна, люди — найкращі. І все буде Україна!»
