Минулий 2025 рік на Тернопільщині був багатим на літературні події, нові імена та видання. Про це в інтерв’ю Українському радіо Тернопіль розповіла письменниця, журналістка, голова обласної організації Національної спілки письменників України Валентина Семеняк. Спілкувалася з нею Лариса Миргородська.
– Пані Валентино, яким був цей рік для літераторів Тернопільщини? Які спілчанські проєкти вдалося реалізувати?
– Члени нашої спілки взяли участь в традиційному книжковому бібліофесті, брали участь у книгофесті. А щодо самої спілки, то ми якраз завершили проєкт, творчі зустрічі з молоддю. У ньому брали участь дев’ять молодих поетів і поеток.
Випустили у світ невеликий збірник творчості всіх, хто брав участь у цьому проєкті. Назвали його “Поетичне розкрилля юні”. Зробили завершальне дійство, запросили всіх, хто впродовж року брав участь.
Також у нас відбулася традиційна подія — вручення обласної молодіжної премії імені Степана Будного. Ми вручили її Юліані Нестерович. Вона сама з Гусятина, зараз навчається в аспірантурі Тернопільського національного педагогічного університету. Коли їй було 20 років, вона написала роман-казку про Червоного змія. Рукопис надіслала на міжнародний літературний конкурс “Коронація слова” і отримала відзнаку. І з цією книгою вона стартувала. Ще Юліана Нестерович стала номінанткою Всеукраїнського конкурсу імені Олеся Гончара. Вважаю, що це прекрасний старт в українську літературу.
Також у нас вийшов вже 27-й “Літбат тримає оборону”. Це шпальта в газеті “Вільне життя”, де ми друкуємо поетичні твори членів обласного літературного об’єднання.
– Чи вдалося цього року відкрити нові імена?
– Ім’я Романа Фещака ми відкрили позаторік. Незрячий хлопчина, талановитий поет. Він до нас з Золотого Потоку приїжджає разом з мамою. Багатогранна особистість. З’ясувалося, що він почав писати ронделі. Є такий цікавий жанр. Його вже прийняли навіть у Всеукраїнську спілку ронделістів.
І ще для мене відкриттям стала Сана Дудка. Вона пише прозу. Це в неї творчий псевдонім. Її, можливо, знають друзі, однокурсники, тернопільці, як Оксану Яглу.
Я побачила, що Рівненська обласна організація спілки письменників оголосила конкурс для дебютантів на премію імені Михайла Дубова. Це їхній місцевий поет. І я їй пишу: “Саночко, давай, готуй документи і надсилай. Я вже пишу тобі клопотання, бо ти того заслуговуєш”.
Вона засумнівалася, але надіслала. Потім ми забули про це. Це завжди так буває. І тут до мене телефонують і кажуть: “Оксана Ягла — ваша?” Кажу: “Наша. А що таке?” “Вона серед прозаїків посіла перше місце”. Я була, як на крилах. От саме таких молодих, талановитих треба підтримувати.
– Чи багатим був рік взагалі на книжкові новинки від авторів Тернопільщини?
– Направду, дуже багатим. От Марія Назар, наша спілчанка, вона наприкінці кожного року звітує, робить підсумки. В нас були збори. Вона підготувала велику публікацію, яку ми надрукували в четвертому номері журналу “ЛітерА” про книжкові новинки. Їх усіх було так багато, що вона зупинилася тільки на письменниках.
– На вашу думку, чого бракує сучасній українській літературі?
– Я розмовляла з Ігорем Павлюком. Говорили про літературу. І він сказав, що зараз у сучасній українській літературі присутній духовний канібалізм. Тому що, чи є вона, та сучасна українська література насправді? Та, в якому вона вигляді є, це не література. Є поодинокі особистості, які творять літературу, яку потребує людська душа. А зараз світ літератури заполонили всі, кому не ліньки. Якась невідома, наприклад, дівчина, зв’язує докупи речі, які не зв’язуються. Чотири речення. Виставляє це в ТікТоці і вже знаменита. Я цього не сприймаю.
До речі, мені довелося останнім часом багато спілкуватися з молодими поетами, поетками. Зараз багато тих, хто пише. Ніхто не забороняє. Але коли, перепрошую, там звучить ненормативна лексика і це сприймається нормально, це дуже болить.
От мені пощастило, я мушу про це розповісти. Я була в Ланівцях, зустрілася із шестикласницею. Її звати Аліта Бойчук, талановита дитина. Для мене вона стала відкриттям року. Пише прозу і поетичні твори. Народилася в Києві, але коли почали бомбардувати, вони жили на той момент у Вишгороді, тато їх узяв, бо там троє діток в сім’ї, і вони поїхали. Жили в Кропивницькому, а потім звідти переїхали в Ланівці. Мені так було цікаво з нею спілкуватися. Я ставила їй запитання, вона серйозно відповідала.
І головне — сюжет. Можуть подумати: “А, про Тараса Шевченка вже стільки всього написано. Що там могла та дитина написати?” Ні, нічого подібного. Вона пише про поета, який зустрічається з дівчинкою із майбутнього. А дівчинка з майбутнього — це вона. Там діалог. Сучасна література, напевно, тільки зараз буде якийсь новий виток робити. Але щирий, правдивий.
– Над якими темами варто працювати письменнику?
– Зараз багато пише про війну. Мені дуже не подобається, коли люди, які там не були, на цьому заробляють гроші, славу. Як може написати письменник про війну, якщо він живе в комфорті, в затишку, і там не був? А пише так, ніби на фронті, там щось відбувається, він це описує.
І мені запам’ятались глибоко слова Василя Шкляра, який сказав, що про війну треба писати років через десять. Коли будемо знати всю правду, коли будуть архіви. От його дві книги про повстанський рух. Скільки часу минуло відтоді? Але вони актуальні, тому що він багато працював над ними. Це все було непоспіхом. А зараз книжки ростуть, як гриби після дощу. Люди ловлять момент, можна сказати. Але це не той момент.
Сьогодні світ, як ніколи, потребує тих, хто пише серцем, несе світло, любов, віру, тому що ми, здається, зайшли в нікуди. Куди не подивися, навіть на обкладинці — секс, різні потерчата, мольфари. Це все виносять на перший план. Я кажу: “Ні, це не мій формат”. Іноді хочеться сказати: “Люди, що з вами? Люди, прокиньтеся”.
У літературному об’єднанні 2025-й рік завершився презентацією “Подільської Толоки”. Це щорічний альманах, який збирає під одну обкладинку багатьох поетів, прозаїків, які живуть на Тернопіллі. Вони завжди радісно відгукуються, надсилають свої твори.
