Ми почали нашу розмову з Ігорем, коли він знаходився на позиціях. Тому написання цього тексту розтягнулося на кілька днів. Але його варто прочитати, адже історія цього воїна нікого не залишить байдужою.
Ігор народися в мальовничому селі Юстинівка, що на Тернопільщині. Після закінчення школи, він покинув батьківську хату в пошуках кращої долі. Заробляв на хліб важкою працею. У вільний від роботи час, любив грати у футбол, волейбол. Пише газета Свобода.
Ігор має золоті руки. Цим він вдався у свого батька Романа, який може виконати будь якої складності технічну роботу.
Взагалі для Ігоря моральними авторитетами – є батьки. Саме завдяки їхній підтримці, він навчився приймати правильні рішення.
Рік за роком, Ігор працював, складав певні плани на життя, але їх розрушили московські окупанти…
– Я не вірив що буде повномасштабне московське вторгнення, адже 21 століття на дворі. Проте розумів, що американська розвідка просто так нічого не робить, коли називає певні дати і кількість російських окупантів біля наших кордонів. Хоча зараз, я пригадую, що в 2012 році побачив карту України, яку надрукували московити. Там наша країна була поділена на так звані «губернії». Тобто, вже тоді вони готувалися до нападу. Але, ми не звертали увагу на все це -розповідає Ігор.
22 лютого 2024 року, Ігор знаходився в Ірпіні. Його розбудила стрілянина неподалік однієї з військових частин. Він ввімкнув з товаришем телевізор і зрозумів, що почалося саме страшне.
Далі були кілометрові черги і намагання доїхати на Житомирщину, де на той момент він проживав. В баку тільки 15 літрів бензину і нерозуміння, що буде завтра.
Хоча саме в ті хвилини до Ігоря прийшло усвідомлення – потрібно щось робити для захисту України.
– Я ще після 2014 року розумів, що треба ставати до бою, але не міг покинути свою дівчину, теперішню дружину, яку щиро кохаю. Вона важко хворіла і потрібно було бути поряд. Проте в перші дні повномасштабного московського вторгнення – я вже був у військкоматі – пригадує старт війни для себе Ігор Ценькало.
Початок його бойового шляху був непростим. Він хотів служити в 95-ій бригаді ЗСУ, але через високий артеріальний тиск Ігоря на той момент не взяли в підрозділ. Певний період, хлопець допомагав нашим військовим на Житомирщині, проте через деякий час, він все ж таки мобілізувався і став частиною 55-ої бригади Збройних сил України.
Варто зазначити, що Ігор міг не іти на війну. По перше – особисті проблеми зі здоров’ям. По друге – хвороба в його дружини. Проте, він обрав шлях – захист країни від московського агресора. Що справді заслуговує на повагу.
Довгий час Ігор перебував в підрозділі РЕБ. Вони з хлопцями виконували малопомітну для загального ока, але таку потрібну роботу, як подавлення московських розвідувальних апаратів. Важко уявити, скільки вони таким чином врятували життів українських воїнів. Паралельно, він брав на себе інші функції, які дозволяли ефективніше знищувати ворогів.
Більше року, Ігор перебував на фронті без відпустки. Було важко морально, адже в дома чекала його кохана дружина, яка знала, що всі ці роки він був поряд. З початком повномасштабного вторгнення, ситуація змінилася.
– Я не раз пояснював свої дружині, чому ми мусимо воювати. Московські окупанти з допомогою бомб, ракет крок за кроком стирають з лиця землі вулиці, села, містечка. Таким чином, вони просуваються далі. Що буде, якщо покинути фронт мені чи моїм побратимом? Що буде з тими селами і містами в тилу, де люди чекають на наш захист? – розповідає Ігор.
Після 2023 року, Ігор почав усвідомлювати, що війна надовго. Він проїжджав через села, які були знищені московським агресором і розумів, що просто так вороги не відступлять.
В такі моменти, він згадував дитинство, своїх друзів, які теж пішли воювати проти окупантів. Спогади про минуле надавали сил. Зруйновані села і загиблі українські воїни – надавали злості Ігорю для того, щоб ще ефективніше робити свою роботу.
До речі в 2023 році, Ігор отримав нагороду – Золотий хрест – це була його перша відзнака за службу.
Я пишу цей текст, коротко розповідаючи про початок війни для Ігоря, його хвилювання. Проте жодне інтерв’ю чи репортаж, не може передати того, що переживає солдат на фронті кожен день. А якщо це все триває вже четвертий рік?
Час від часу, його засмучували розмови простих українців, які казали, що мовляв хлопці воюють за гроші. Ігор з друзями лишень усміхався після цих пліток. Адже в мирному житті, вони заробляли досить непогані гроші, яких вистачало на мандрівки, відпочинок. На фронт більшість з них пішли, щоб зупинити і знищувати ворога, який загрожував всій українській нації. І точно, що ніхто з них не дував про гроші.
Весь цей час, Ігор перебував на різних напрямках фронту і виконував різну робота: РЕБ, водій, забезпечення підрозділів боєприпасами та ін.
Більше, як пів року тому, він почав воювати в підрозділі, який знищує ворога з допомогою дронів.
Варто зазначити, що його 55-а бригада є лідером серед українських підрозділів, які з допомогою різних видів зброї та дронів, знищують московських окупантів.
Там воює багато молодих хлопців, які підписують контракти і мають велике бажання зробити так, щоб навіть слід московського агресора зник з нашої землі. Командування 55-ої бригади іде на зустріч своїм бійцям. Відповідно в них найменше втрат, проте коефіцієнт вбитих ворогів надзвичайно високий.
Були місяці, де підрозділ в якому на даний момент знаходиться Ігор, знищували по 600-700 московських окупантів на місяць.
Вони справжні титани і виконують надскладні завдання на самих небезпечних ділянках фронту.
Ігор пригадує, як його хлопці отримали завдання – стримати натиск ворогів на Донецькому напрямку біля одного із українських сіл. Окупанти лізли вперед великою кількістю. Одна із груп за ніч знищила 26 московитів. Ще кілька десятків ворогів отримали поранення.
Інша така ж група теж ліквідувала більше двадцяти ворогів і ще більше тридцяти були поранені.
Після того, коли наша піхота відійшла на більш зручні позиції. Підрозділ в якому воює Ігор, теж змістився на іншу точку і продовжив виконувати бойові завдання.
– Багато бійців з моєї батареї з допомогою дронів, знищили в середньому по сто-двісті окупантів – весело констатує Ігор. – Є такі, хто ліквідував більше, як п’ятсот ворогів. Вони круті, вони вмотивовані і я радий, що є частиною цього колективу.
Попередні роки, Ігор виконував завдання трохи віддалено від лінії фронту. Зате тепер відстань до ворогів може сягати всього кілька сотень метрів.
Я вже згадував вище, що Ігор має золоті руки. З будь якою технікою впорається миттєво. Дрони теж не стали проблемою для нього, які він опанував за місяць роботи. І після цього, Ігор відкрив своє особисте полювання на московських окупантів.
Вдень і ніч, вони виконують свою роботу: прикривають з неба нашу піхоту, знищують штурмові ворожі загони. Інколи доводиться працювати під самим носом в агресора, а це дуже важко робити, враховуючи щільну інтенсивність ворожих дронів.
Різне буває на теперішніх бойових дорогах: контузії, розбиті fpv-дронами автомобілі, знищене обладнання.
Ігор навіть має свій список ліквідованих і поранених окупантів. Він уже давно перейшов за кілька десятків. Проте з певних причин, я поки що не буду розкривати цю тему…
– Я дуже задоволений своїм підрозділом. Моя батарея – одна з найкращих на фронті. Хлопці всі заряджені на боротьбу. Кожну мить думають так, щоб побільше знищити ворогів. Це мене реально стимулює і надихає – підсумовує Ігор.
Ось така наша сьогоднішня історія про українського воїна Ігоря Ценькала, бійця 55-ої бригади ЗСУ.
Михайло Ухман
P. S. Підрозділ Ігоря витрачає велику кількість коптерів типу Mavic та комплектуючих до них: кабелі, антени, батареї на боротьбу з окупантами. І часто їх не вистачає, щоб ефективно воювати з ворогом. Тому звертаюся до всіх волонтерів, небайдужих, давайте разом підтримаємо 55-у бригаду, а саме підрозділ в якому воює Ігор, щоб вони мали максимум можливостой знищувати окупантів. Адже саме такі хлопці, як Ігор, дають можливість всім іншим жити і будувати плани на майбутнє.
