Коли ми пишемо про життя когось зі священників, то завжди виділяємо головні для нашої історії моменти. А для отця Андрія їх кілька.
Перший, як він маленьким хлопчиком йшов із бабусею до храму у сусіднє село 5 кілометрів в одну сторону, і того ж дня назад. (Це була Львівщина). А в перший тиждень Великого посту якось зомлів в храмі, бо дитина хотіла доєднатися до бабусі у пості і відстояв голодний службу.
Другий момент, як отець Андрій в голодні 90-ті захотів заснувати Українську Церкву на Півдні. Поїхав туди із однією валізою. Фінансування під це не було. У Скадовську він винаймав кімнатку у росіянки пані Мотрі, яка стала його першою клірошанкою. Його виголоси тоді лунали українською, а вона відповідала добірною церковнослов’янською російською вимовою. Але старенька пані Мотря полюбила отця і Українську Церкву.
Далі цитати отця Андрія.
Я завжди тягнувся до Христа. Пам’ятаю, як тато купив на базарі контрабандну Біблію за сто рублів і я її читав, пам’ятаю, як дитиною ходив з бабусею до церкви, підлітком прислуговував, як священники (у нас було дуже гарне духовенство) приходили до нас до хати і умовляли, щоб мене віддали в семінарію. Бабуся з мамою впиралися, бо їм здавалося, що у мене нема голосу і що це задуже велика відповідальність. Але зрештою я став священником.
Я почув від односельчанина, що у Донецьку бракує священників саме Української Церкви, і я поїхав туди вже на останньому курсі семінарії «добровольцем».
Цей був юнацький ідеалізм, в той час в Донецьку мене навіть на пошті, де я замовляв переговори додому, співробітниці відмовлялися обслуговувати. Я був шокований, але вирішив, що витримаю. Висвячували мене в Донецьку 1997 року, храму не було, але місцева родина художників дала для служіння половину свого помешкання. Там мене і висвятили, я послужив у Новогродівці, яка зараз окупована. Ми облаштували церкву у поліклініці. Віряни були переважно нащадки галичан, але були й місцеві. У мене на кліросі співав шахтар. Невдовзі захворіла моя дружина і я повернувся додому на Львівщину. Парафій вільних на Галичині не було. Але коли дружина одужала, то я взнав від вже покійного очільника УАПЦ Димитрія, що є парафії на Київщині та Миколаєві. Я обрав Миколаїв, там була одна церква. І у мене склалося стійке враження, що місцевого священника контролюють проросійські офіцери, які дали храм, але взяли слово не відкривати нових парафій.Тоді я вирішив рухатися далі, мені сказали, що є потреба у священнику на Херсонщині. Я поїхав у Цюрупинськ, зараз Олешки. Там мене зустрів священник, ми служили в будинку побуту, згодом в парку збудували невеличкий храм.А далі я попрямував у Скадовськ, де не було жодної української церкви, ані УПЦ КП ані УАПЦ. Тільки одна церква МП, настоятель якої обзивав мене бандерівцем та безблагодатним. Ми зареєстрували громаду Андрія Первозванного, і перший Великдень служив на окраїні Скадовська, біля пам’ятника Тарасу Шевченку просто неба. Зібралася маса людей, це були і вихідці із Західної України і місцеві. Людям було цікаво, гадаю ще й тому, що вони побачили священника худого та із постриженою бородою, я відрізнявся від духовенства МП.
Зарплата була моя 34 гривні. Як виживав? Кілька разів йшов з валізою на вокзал, їхати додому, а потім вертався, думав, що я витримаю. Я винаймав кімнату у пані Мотрі. Спочатку вона загадала 30 гривень за кімнату, а потім побачила, що я голий, босий та простоволосий і сказала: «Батюшка, живіте так». Вона ж етнічна росіянка стала моєю першою вірянкою та клірошанкою.
Згодом керівництво місцевого аеропорта (а на Півдні було чимало заморожених летовищ), виділило мені кімнатку у своїх приміщеннях у Скадовську, де я міг служити.
Я ходив по місті, знайомився, розповідав про себе. В 1999 році на відкритті каплиці було вже багато людей, потім зумів знайти краще приміщення. Згодом відкрив ще одну парафію, у семи кілометрах від Скадовська було велике село Антонівка. Там було велике аграрне підприємство, яке тримав друг Кучми. Я приїхав, познайомився, і цей очільник підприємства дав мені більярдну, де дозволив мені служити.
Жити стало легше. Раніше пані Мотря виділяла мені 5 картоплин на день, дві на суп, три смажила. Пам’ятаю, як привіз пані Мотрі продукти з першої великої панахиди. Вона була в шоці, розплакалась і каже: «Вот, отец Андрей, сколько всего, сейчас заживем». Я аж поруч з нею розплакався. Потім взяла батон, вилила на нього варення, зробила залізну кружку чаю і їсть це із таким апетитом.
А наше зростання продовжувалося. Нам відкривали свої двері парафії на курортах, спочатку у Лазурному. Це великий курорт, директриса якого хотіла мати каплицю. А потім – пансіонат Збруч, в якому керівник був із Тернопільщини, він теж дав приміщення під каплицю. Вони створювали маленькі церковці, навіть не маючи постійного священника. І запрошували мене.
Роботи було багато, і я попросив на допомогу священника. Мені висвятили отця Тараса родом з Франківщини, колишнього військового льотчика. Відстані на Херсонщині великі, служити одночасно на кількох парафіях було важко. Він служив у Скадовську та Антонівці, а я сам пішов в Лазурне.
Там нам віддали стару школу. Пізніше збудували храм, а поруч в школі зробили готель, щоб могло приїжджати наше духовенство. До слова, ми, українські священники Півдня, коли бачилися там, не могли натішитися, наговоритися і мріяли про зростання Церкви. І у Нокаховському і Нововоронцовськму районі вже були громади.
Нас було спочатку двоє, потім семеро кліриків, потім дев’ятеро. Становлення та утвердження Церкви робило на Півдні нас дуже близькими. І запит на Українську Церкви був дуже великий. Нас закидували туди на виживання, як спецназ. А ми і виживали, і мали гарні парафії. Люди на Півдні прекрасні, відкриті.
Потім ми вибили приміщення (старий кінотеатр) в Каланачаку і нам прислали туди отця Степана, якого того року вбили росіяни. Він приїхав туди з дітьми і викохав ту парафію. Він не міг виїхати звідти в час окупації, ця парафія була його дітище, і так він був українець до кінчиків нігтів, кістка від кістки Української Церкви. Царство Небесне.
А далі владика відправив мене у Нижньосірогозький район, на кордон із Запорізькою областю, в село біля Мелітополя. Я зробив церкву на другому поверсі універмагу. І служив там якійсь час, але все не мав як перевезти родину, діти росли без мене, слід було повертатися.
Так я потрапив на Тернопільщину, в село Велика Іловиця. Це поруч із Почаєвом. Чим ближче до Почаєва, тим складніше. Це непростий край. Там маленькі села і дуже багато Московського патріархату. Вірян Української Церкви було з десяток дворів. Я служив в хаті зв’язкової УПА, яка після того, як повернулася із Сибіру, віддала хату під церкву. Ми збудували там храм за 5 років. Так само я збудував монастир в Малій Іловиці.
Після 2014 року вперше поїхав із покійним отцем Платоном Моргуновим як капелан у батальон Айдар. Щастя, Трьохізбенка, всі гарячі точки були наші і відтоді їжджу на фронт.
Зараз я служу в Куликові, а поруч – село Лишня. Там є джерело святої Анни, поруч з яким була каплиця. Саме там після війни я захотів збудувати храм Пантеон в пам’ять загиблих в російсько-українській війні. Тобто на стінах мали бути плити з іменами загиблих з усіх областей. І ми почали це робити. Я їздив по зібраннях родин загиблих, до Чернігова, Києва, Тернополя, Житомирську область (там мені допоміг батько загиблого хлопця з 95 бригади). І на наших стінах почали з’явлсятися оці плити, «кам’яні записки».Після вторгнення каплиця стала вівтарем, а ми добудували храм. Ми почали організовувати прощі, у 2016 році зробив першу Всеукраїнську прощу родин загиблих. Нам тут дуже допомагали родини полеглих воїнів, для кожної мами та дружини це дуже важливо. І я побачив, як одна мама стоїть перед цією плитою, кам’яною запискою і плаче, і гладить кожну букву. Для них це більше, ніж кам’яна записка, це свідчення, що ми пам’ятаємо.
Післямова
Ми вже писали, як Українська Церква допомагає державі та людям стати сильнішими. Коли ми слухали отця Андрія про творення парафій під Мелітополем, то ми згадували, як довго трималося це місто навіть після окупації. Та й вся Херсонщина. Ще місяць після окупації люди протестували, виходили на пікети. Це були люди, які знали, що таке Україна та частина з яких були вірянами Української Церкви. Невеличких церков, розкиданих по всьому Півдню.Саме Українська Церква приймає вірян – біженців з усієї України, і саме вона разом із мамами полеглих героїв проводить прощі у допомагає втамувати біль у найнадійніший спосіб. Показуючи, що душа дитини у Бога, а його земний облік у нашій пам’яті.
