Коли минулого тижня під час рейтингового політичного ток-шоу народний депутат України Андрій Ніколаєнко цілком серйозно посилався на поширений у соцмережах російський фейк (причому неодноразово спростований) про дівчину 25 років, яка нібито обійняла генеральську посаду в апараті СБУ (насправді сайти-смітники поширюють фото тезки співробітниці СБУ), я вкотре замислився над проблемою, про яку багато говорять, але дуже мало роблять для її вирішення.
Хтось із класиків сучасної політичної думки якось влучно зазначив: «В умовах демократії інформація відіграє таку саму роль як насилля в умовах репресивних режимів».
Важко не погодитися, бо маємо чимало прикладів, коли вміло використовуючи інформацію, можна вплинути на людську поведінку нічим не гірше, ніж використовуючи безпосереднє насилля чи погрози його застосування. Більше того, за допомогою інформації можна впливати на поведінку значно більшої кількості людей, ніж за допомогою безпосередньо фізичного насилля і коштує це значно дешевше, бо утримання репресивного апарату – недешеве задоволення. А головне, на відміну від насилля, ніхто не сперечатиметься щодо легітимності використання таких інструментів.
Те саме стосується й ефективності використання інформації для досягнення цілей у зовнішньо-політичній діяльності. Причому, знову ж таки, порівняно з військовими діями, використання інформації як зброї дешевше, безпечніше, а подекуди й значно ефективніше. Погодьтеся, використовуючи військову силу, РФ навряд чи спромоглася б втрутитися у перебіг американських виборів.
Усвідомлення цього факту призвело до розробки та широкого використання методів, сукупність яких отримали назву «інформаційних і психологічних війн».
Після стрімкого розвитку засобів масової комунікації та інформаційних технологій «інформаційно-психологічні війни» набули самодостатнього значення. Причому їх почали застосовувати не лише в міждержавних відносинах, але й у внутрішньо-політичній боротьбі та бізнесі.
Дехто з дослідників, як наприклад, Пітер Померанцев, взагалі схильні вважати, що інформаційно-психологічний вплив вже давно вийшов за межі, які раніше окреслювалися поняттям «пропаганда» і набув тотального характеру. Близькі погляди висловлює й вітчизняна дослідниця Оксана Мороз, яка у свій книзі демонструє та аналізує окремі приклади того, «як інформація змінює мислення і поведінку українців».
Утім, ані усвідомлення важливості «інформаційно-психологічної діяльності», ані майже шестирічна пафосна риторика про «російську гібридну агресію, яка розгортається, зокрема й в інформаційній та гуманітарній сфері», ані гучні міжнародні скандали, які спалахували через «втручання росіян у вибори за допомогою інформаційних технологій», по суті, не потягли за собою фундаментального осмислення цього явища та розроблення й запровадження дієвих способів протидії.
Зважаючи на це, немає нічого дивного в тому, що гібридна агресія РФ проти України, яка включає великий пласт інформаційної війни, лише набирає обертів.
Насамперед це поширення фейків, за допомогою яких відбувається маніпулювання суспільною думкою, свідомістю людей, створення викривленої картини подій. За оцінками кіберфахівців, приблизно 70% деструктивних матеріалів про Україну просуваються саме з інформаційного простору РФ, зокрема, з російських соцмереж.
У РФ до розробки фейків залучають професійних психологів, політтехнологів та спеціалістів з НЛП. Їхня основна мета – побудова паралельної реальності, нав’язування власних цінностей та наративів. Для поширення фейків використовують різні види ЗМІ, соціальні мережі та месенджери, «агентів впливу» (афілійовані з Кремлем політики, журналісти, блогери), чутки.
Значний сплеск активності агітаторів, троле- і ботоферм в інфополі відбувається під час активізації внутрішніх політичних подій в Україні (вибори), напередодні колишніх радянських, сучасних українських чи релігійних свят. Найчастіше такі фейки мають ознаки посягання на територіальну цілісність та недоторканність України, дії, спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу чи захоплення державної влади, і навіть на створення терористичних груп.
Остання тенденція – поширення фейків, пов’язаних з карантинними заходами у період пандемії COVID-19. У такому разі вони спрямовані на дестабілізацію ситуації в країні, поширення панічних настроїв, а опосередковано знову ж таки підводять громадян до висновків про неефективність держави та провокують думки щодо доцільності зміни державної влади чи конституційного ладу.
За великим рахунком, єдиною відповіддю на «інформаційно-психологічну» агресію з боку РФ стало «блокування» російських телеканалів та соцмереж. Утім, і воно є таким, що легко обходиться навіть підлітками, не кажучи вже про більш просунутих користувачів.
Отже, навряд чи можна вважати ці заходи достатніми, оскільки масштаби «інформаційної агресії» незрівнянно більші.
Наприклад, лише протягом першого півріччя 2020 року СБУ:
- припинила роботу близько 2,3 тис. вебресурсів, які використовувалися злочинцями для неправомірних дій;
- зупинила діяльність понад 2,6 тис. спільнот та 385 інтернет-агітаторів, які поширювали різноманітні фейки про епідемію COVID–19. Аудиторія цих спільнот сягала близько 1 млн осіб;
- заблокувала міжрегіональну мережу ботоферм із понад 10 тис. акаунтів, якою керували з Російської Федерації;
- порушила 35 кримінальних проваджень за статтями 109 і 110 Кримінального кодексу України («Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» та «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»). 21 особу притягли до кримінальної відповідальності за поширення антиукраїнської пропаганди;
- нейтралізувала понад 300 кібератак і кіберінцидентів на об’єкти критичної інфраструктури.
І це лише верхівка айсбергу.
Зважаючи на це, мені особисто цілком очевидно, що Служба безпеки України, яка, реалізуючи весь комплекс заходів для забезпечення інформаційної та кібербезпеки держави, протидіє кібертероризму, кібершпигунству, блокує хакерські атаки, спростовує фейки тощо, все одно самостійно не може повністю вирішити проблему протидії «гібридній агресії», яка й далі активно проводитиметься РФ в інформаційному та кіберпросторі.
Для більш ефективної протидії необхідно не лише реформувати СБУ, з урахуванням нових викликів, але й переосмислити принципи і підходи до регулювання роботи ЗМІ, особливо цифрових. А головне, треба переорієнтувати систему освіти на розвиток критичного мислення та формування навичок безпечного поводження в океані інформації.
Валентин Гладких
