Юрій Сальо з позивним Джин родом із невеликого села Рогізно Самбірського району Львівської області. До повномасштабної війни його життя мало звичний ритм: робота в будівельній сфері, прості будні та плани на майбутнє без зайвого поспіху. Він не будував стратегій, жив одним днем, думаючи про сім’ю та власний дім.
«Життя було звичайне: дім-робота-дім. Хотілося знайти свою людину, одружитися, а далі – як складеться. Я не з тих, хто планує далеко наперед, бо часто воно не збувається. Але ці прості речі – сім’я і стабільність завжди були для мене важливими», – розповідає Юрій.
На війну він пішов без довгих вагань. Каже прямо: не вважає себе людиною гучних слів, але добре розуміє відповідальність перед своєю країною і родиною.
«Я не скажу, що я якийсь там великий патріот, але це – моя країна. І в мене є молодший брат, якого я дуже люблю. Я не хотів, щоб він колись побачив те, що довелося бачити мені. Тому рішення було просте – якщо не я, то хто», – пояснює Джин.
Втім, одразу потрапити до війська не вдалося. У перші місяці повномасштабного вторгнення бажаючих було більше, ніж можливостей.
«Я прийшов у ТЦК ще 26 лютого 2022 року, тоді був ще, по суті, пацаном. Мені сказали йти додому. Потім прийшов у жовтні, сказали, що передзвонять. У підсумку мене взяли тільки 10 травня 2023 року», – згадує військовий.
Він спочатку виконував бойові завдання в одному зі штурмових підрозділів Сил оборони України, а згодом продовжив службу у 2 Галицькій бригаді Національної гвардії України. Разом з побратимами захищав Донеччину. Про війну Юрій розповідає без прикрас і без спроб щось романтизувати.
«Найважче – це втрата побратимів. Це те, що не проходить. А ще штурми, коли адреналін настільки сильний, що ти вже не думаєш ні про страх, ні про себе. Є тільки завдання, яке треба виконати. І ти робиш усе, щоб його виконати, бо від цього залежить життя інших», – пояснює він.
За час служби він отримав два поранення. Перше – від мінометного обстрілу, коли його відкинуло і травмувало плече. Друге виявилося значно важчим.
«Це було 31 травня 2025 року. Я пішов витягувати пораненого побратима. На жаль, його врятувати не вдалось, а мене атакували декілька FPV-дронів. Найбільше болить навіть не поранення, а те, що я не зміг його витягнути. Це відчуття залишається з тобою», – говорить Джин.
Попри важкий стан, він самостійно надав собі першу допомогу – наклав турнікети, забинтував ногу, поки ще були сили. Евакуювали гвардійця наступного дня. Потім операція, лікування і реабілітація.
«Я досі відновлююся. Бігати не можу, і ніхто не дає гарантій, що зможу. Але це вже як є – треба жити з тим, що маєш», – каже військовий.
Попри пережите, Джин не залишив службу. Каже, його тримає внутрішнє відчуття обов’язку і відповідальності.
«Мене тримає злість і бажання помсти за хлопців, яких ми втратили. І думка про брата. Я не хочу, щоб він колись пройшов через те саме. Якщо я можу зробити щось, щоб цього не сталося, то я це зроблю», – пояснює гвардієць.
Окремо Юрій говорить про побратимство – те, що, за його словами, має найбільшу цінність на війні.
«Побратим – це більше, ніж друг. Це людина, з якою ти ділиш усе: сигарету на п’ятьох, останню банку тушонки. І ти знаєш, що він за тебе піде до кінця, як і ти за нього. Це не слова, це реальність, яку розумієш тільки на війні», – говорить він.
Його мрія після війни проста і зрозуміла – жити без страху, без вибухів і постійної напруги. Просто жити і насолоджуватись тим, що зробив для цього життя усе, що міг.
2 Галицька бригада НГУ
