ЮЛИНА ІСТОРІЯ НАШТОВХНУЛА НА ДУМКУ: ПРО ЦЕ ТРЕБА НАПИСАТИ КНИЖКУ! «А Я ВЖЕ НАПИСАЛА, — СКАЗАЛА ЖІНКА. — І НАВІТЬ НА ЛІТЕРАТУРНІ КОНКУРСИ НАДСИЛАЛА, ПРОТЕ ВІДПОВІДІ ПОКИ НЕ ОТРИМАЛА…» КНИЖКА 30-РІЧНОЇ ДОНЕЧЧАНКИ ЮЛІЇ ВАТРАЛЬ (ІЗ ДОМУ — ПРУС) — ЦЕ ЩОДЕННИК ПЕРЕСЕЛЕНКИ, ВИГНАНОЇ ВІЙНОЮ ДО ФАЙНОГО МІСТА. НЕ ТОМУ, ЩО ФАЙНЕ — ПРОСТО ТІЛЬКИ СЮДИ БУВ КВИТОК. НА ОБКЛАДИНЦІ КНИЖКИ — РОЗБОМБЛЕНИЙ, ВИГОРІЛИЙ ДОЩЕНТУ РІДНИЙ ДІМ. ПІД ОБКЛАДИНКОЮ — ПОДОРОЖ КРІЗЬ ТЕРНИ ПОНЕВІРЯНЬ ДО ЗІР СІМЕЙНОГО ЩАСТЯ, НОВОГО КОХАННЯ; РОЗПОВІДЬ ПРО ДОБРО І ЗЛО, ВІЙНУ І МИР.
— Інколи думаю, що деякі люди, в яких за плечима довге життя, не мають що згадати на старість, — розмірковує Юля, — а я колись буду мати про що розказувати дітям і внукам. І вони слухатимуть мене, як я слухала в дитинстві розповіді бабусі, родину якої в Другу світову евакуювали з Донецька на Урал…
Коли почалася війна, Юлині рідні, як і більшість людей, думали, що це ненадовго, тож поїхали на два місяці на море, а вкінці вересня 2014-го — до Ізюму на Харківщині, де їх прихистила мамина подруга. Дивилися по телевізору новини й не втрачали надії повернутися додому. Та наприкінці листопада снаряд влучив у їхній дім — і повертатися вже було нікуди. А тут іще й мамина подруга попросила звільнити квартиру. Саме на католицький Святвечір вигнала на вулицю Юлю, її маленьку донечку, матір, батька і старенького онкохворого дідуся. На той час в маленькому Ізюмі вже не було вільних квартир, бо люди масово виїжджали з охопленого війною Донецька.
— Ми поїхали електричкою до Харкова і звідти взяли квитки, куди були. До Тернополя — то до Тернополя, — пригадує Юля. — Сіли в потяг «Харків — Ужгород». У вагоні їхали до кінцевої зупинки чоловіки із заробітків, випивали і щось говорили про москалів. Тато почув і каже: «Якщо вже у Харкові нас москалями називають, то що буде в Тернополі?» Тоді один із чоловіків спитав, звідки ми, й пояснив: «Та ви ж наші. А ми про росіян говоримо…»
Заробітчани поверталися додому, в Мукачеве, і, довідавшись, що Юлина сім’я їде в нікуди, почали запрошувати її до себе. «Я вже телефоную до жінки, що приїду не сам — хай накриває стіл. Бо куди ж ви їдете? У вас же навіть рідні там немає!» — наполягав сусід по купе. І яким же було здивування Юлиних рідних, коли вранці наступного дня чоловіки вже були тверезими, але продовжували запрошувати донеччан до себе.
— Наш потяг вирушив із Харкова 31 грудня 2014 року о 23.50, а вранці першого січня 2015 року ми зійшли на перон у Тернополі, — розповідає Юля. — Наші попутники спитали, що ми будемо робити далі, а мама відповіла: «Піду до начальника вокзалу». Так і зробила. І незадовго приїхали надзвичайники, повантажили в бус речі й відвезли нас до готелю «Галичина», де ми безкоштовно прожили три доби.
Ще в потязі Юлина мама знайшла через Інтернет агенцію з продажу й оренди квартир, де їй пообіцяли оперативно підшукати житло. Правда, люди не вірили, що вдасться, адже це були вихідні, до того ж у Тернополі, як уже встигли помітити, люди активно святкують новоріччя, вдома не сидять. Проте квартиру для переселенців знайшли.
— Наприкінці лютого закінчувалася моя декретна відпустка, донечці виповнювалося три роки — і пішла в центр зайнятості шукати роботу, — продовжує розповідь Юля. — І там я була приємно здивована доброзичливістю спеціалістів. Думала, в мене візьмуть документи і скажуть іти й чекати, але натомість жінка, що приймала мене, зателефонувала до начальника управління культури облдержадміністрації Григорія Шергея і спитала, чи може він запропонувати мені роботу. І за два дні Григорій Платонович сам подзвонив і повідомив, що зі мною хоче зустрітися директорка обласної бібліотеки для дітей Надія Семенівна Новіцька. Я з нею зустрілася й уже через тиждень була працевлаштована. З дублікатом трудової книжки, бо оригінал залишився в Донецьку. Моя колишня директорка сказала, що віддасть мені його тільки особисто в руки, хоча добре знала: я не можу за ним повернутися. Там мені назустріч не йшов ніхто, а тут… Тернополяни на очах розвіювали міфи про себе, які нам тривалий час «впарювали» вдома.
Тернопіль поволі, але впевнено, огортав Юлину сім’ю своєю файною аурою. Жінка влаштувала доньку в садочок, купила їй вишиванку. Старалася багато розмовляти українською, аби позбутися акценту. Соромилася його. І коли познайомилася через Інтернет із хлопцем-західняком, тривалий час просто листувалася з ним. Боялася, що телефонна розмова зашкодить їхнім стосункам. Але вона не тільки не зашкодила, а й розвинула їх. Молоді люди познайомилися на другий Святвечір, а в березні чоловік уже запропонував Юлі вийти за нього заміж. І торік першого червня донеччанка стала дружиною уродженця Івано-Франківщини. Орест мріє повести дружину ще й під вінець і справити весілля за всіма западенськими традиціями.
— Ми часто відвідуємо Орестову маму Марію Михайлівну, — розповідає Юля. — У нас із нею теплі стосунки. Хоча сусіди на початках перешіптувалися: «Вона що, москалька?»
Але що кому буде пояснювати? Російська кров і справді тече в її жилах, адже дідусь був родом із Пензенської області. До речі, в 2015 році його прийняла на вічний спочинок тернопільська земля, котру в юності під час служби в армії топтав солдатськими чобітьми. Він іще мріяв повернутися до рідного Донецька, де жив з малих літ.
Важко приживаються на новому місці Юлині тато й мама, але їхній дім уже мусить бути там, де доня і внучка.
— Мамі, на відміну від мене, тут постійно роблять зауваження щодо російської мови, — зізнається Юля, — і їй від цього дискомфортно. Тато відстежує новини, переймається долею наших коксохімічних заводів, що зупинилися один за одним, бо ж усе життя працював там. Мене ж Тернопіль полюбив. У Донецьку життя чомусь не складалося, а тут налагодилося.
…Звісно, Юлі болить усе, що відбувається нині на Донбасі, хоча, каже, війна була неминучою. Біда визрівала, як чиряк. Тільки чому ж відповідні служби нашої держави не розрізали його вчасно, поки не прорвав? Хто тепер поверне матерям синів, зцілить покалічені долі десятків тисяч сімей? Юля багато про це думає. І часто з її пам’яті виринає згорблена постать старенької бабусі, сина котрої вбило міною, коли вийшов по хліб. З її хати бойовики зробили спостережний пункт, вигнавши немічну господиню на вулицю із самим паспортом. Бабуся поїхала тролейбусом у центр Донецька, сіла там на лавочку й сиділа. «Може, помру, — сказала Юлі. — Ото буде мені й щастя…»
— Історію цієї жінки й багатьох своїх краян я теж описала в книжці, — розповідає Юля. — Писала вечорами, ночами, бо пережите, почуте й побачене мене мучило, боліло, не давало спокою. Моя мама й згадувати про це не може — відразу тиск піднімається…
Сподіваємося, невдовзі книжка Юлії Ватраль побачить світ. Бо у мрій гарне покликання — здійснюватися. І оскільки Тернопіль так натхненно взявся за здійснення мрій своєї нової мешканки, то що йому вартує втілити в реальність іще одну?
Лілія Костишин
Фото Василя БУРМИ, текст – Вільне Життя
