Навесні цього року з метою формування історичної свідомості українського народу, патріотичних поглядів як духовно-морального принципу особистості, виховання почуття гордості за свою країну, бажання досліджувати історію рідного краю було проведено Тернопільським обласним центром еколого – натуралістичної творчості учнівської молоді конкурс презентацій “Історію України творять Особистості”. Учениця 9 класу ТЗОШ N 8 Пришляк Анна під керівництвом учителя української мови і літератури ТЗОШN8 Огороднік Руслани Володимирівни підготували презентацію “Історію України творять Особистості. Василь Ярмуш – поет – дисидент”. Робота перемогла на обласному етапі і була надіслана на Всеукраїнський конкурс у м. Київ, де здобула диплом II ступеня.
Незважаючи на все, конкурс проводився попри російську війну та постійні обстріли в Україні. За нинішніх умов це ще один доказ незламності та стійкості українців, які привернули увагу до себе цілого світу. У кожного із нас свій фронт, від дітей до дорослих. Разом виборюємо свою незалежність, від президента до учителя, від учнів до військових, які на передовій. Любов до України починається з найменшого: рідного краю, поетів-земляків, які вчили і вчать любити нашу землю. Нам є ким гордитися і на кого рівнятися, адже ми маємо популяризувати усе українське: поетів, прозаїків, книги, фільми, пісні тощо…
Наші цінності, які закладено на рівні ДНК, неможливо знищити, рушити і зламати. Але обов’язково потрібно змінювати стару систему освіти, поповнивши шкільну програму новими українськими творами, письменниками-борцями, які віддавали найдорожче заради світлого майбутнього України.
Тому сердечно вдячна кожному учителю за велику працю, яку усі Ви робите, вкладаючи в дитячі серця і плекаючи любов до української мови, рідного краю та цілої України.
Мирослава Ярмуш
СВІТЯЧИ ІНШИМ…
Останніми стернями в полі догорає літо. Синьочуба осінь росянистими ранками підкрадається до садів, наливає воскуватою стиглістю плоди, застигає голубим неспокоєм на останніх квітах. На душі тривожно і радісно. Здавалося, шо зовсім недавно був кінець весни, а вже – осінь.
Павло Хрисанфович Синєпольський зітхнув. Останніми роками, з приходом осені, відчувається особливо гостро тягар літ, дається взнаки багаторічна робота з дітьми, фронтові дороги…
Вони стоять біля старезної шкільної груші. Директор школи і заступник його по навчальній частині Микола Андрійович Волік. Двоє людей, а третє дерево. Та всі троє однаково глибоко вросли корінням у родючий життєдайний ґрунт, а високими чолами сягали неба. Мовчать. Дивляться кудись поверх будинків у далечінь. Розуміють одне одного з півслова. Майже двадцять років разом, поруч. Кожен ранок зустрічаються в учительській і розходяться по класах. Було, було…
Поруч височіє двоповерховий корпус нової школи. Стрункий мурований будинок з великими світлими класами, широчезним коридором, це гордість Павла Хрисанфовича. Багато, ой, дуже багато у тих стінах поту і сили директора восьмирічної.
– Якби нам ще один корпус, Миколо Андрійовичу, – Був би свій клуб, спортзал, майстерні. Ех, розвалити б оце старе приміщення, а побудувати нове. Микола Андрійович мовчить заглиблений у свої думи.
Здається, він не чув голосу побратима. Та ні. Ось він підводить на директора очі.
– Неспокійна ти людина, Павле Хрисанфовичу. Хочеш все нараз: і водопровід, і майстерню, і спортзал. А чи пам’ятаєш з чого ми починали?
…В пам’яті зринає осінь 1949 року. Старенька початкова школа привітно відчинила двері перед Павлом. Мовчазно і насторожено зустріли учні нового директора. А він зайшов просто, з щирою непідробною посмішкою, з м’яким наддніпрянським говором привітався до всіх.
Перші роки, перші радощі і невдачі. Йому довелося бути не тільки першим директором, але першим пропагандистом і агітатором. Після війни розбите сільське господарство тільки ставало на ноги. Агітаційно-масова робота велася вкрай незадовільно. Під сільським клубом зчинялися бійки, в дію пускались ножі. Навіть приповідка тоді виробилась: “В Острові шапку одягнути забуде, а ножик візьме”. Павло Хрисанфович розумів, так далі бути не може. І під керівництвом новопризначеного директора починається велика роз’яснювальна робота на селі. Все більше і більше сільських активістів залучав Павло до великої справи боротьби нового з старим. І все більше людей з щирим серцем почали втручатись в затхлу багнюку сільської вольниці.
В селі створюється колективне господарство. Перші лекції, перші розмови з людьми про колгоспи, про колективне ведення господарства в східних областях України. По темних кутках чулося невдоволене бурмотання, їдкий сміх. Та хіба можна було закрити правді очі? Не всі зразу повірили задушевним розповідям директора школи, та люди охоче почали ділитися з ним своїми радощами та тривогами. В клубі з ініціативи Павла Хрисанфовича створюється драматичний колектив.
П’єси, концерти, виїзди у сусідні села з словом правди і громадської мужності.
Зводилось, розквітало село. Росло і міцніло в ньому справжнє життя. Початкова школа перетворилася у семирічну, а ще пізніше – восьмирічну. Та не завжди Павлова дорога була рівною і сонячною.
В житті, як на довгій ниві. Але на допомогу у скрутну хвилину приходив учительський колектив, а вдома вірний друг Галина Василівна.
В довгі осінні вечори допізна засиджувалися з дружиною в колі своєї дружної сім’ї. Три дочки у Павла Хрисанфовича. Здавалося, що ще зовсім маленькі, а дивись, роки пройшли і старша Інна закінчила
Чортківське медичне училище. Працює акушеркою у с. Буцнево нашого району. Середульша Наталка – заочно вчиться у Львівському університеті на філологічному факультеті. Ця піде стежко батьків.
Наймолодша – Люба закінчує восьмирічку. У неї ще все попереду…
Директор школи, незмінний секретар партійної організації, голова товариського суду. І всюди треба встигнути, заступитися, насварити, якщо треба. Бо життя є життя. І ось знову – новий навчальний рік.
І знову радісно виструнчились ряди першокласників, щоб через кілька років із зміцнілими крилами вилетіти у широкий світ.
…То кажете, що старіємо, Миколо Андрійовичу, – розвіяв роздуми Павло Хрисанфович. – А чи не підходить і до нас, вчителів, цей давній вираз: “Світячи іншим, згоряю сам”. Павло посміхається. З-під окулярів молодо поблискують спокійні очі літньої людини.
Василь ЯРМУШ
14. 09. 1968 р
Обговорення