Рівно чотири роки тому, 22 травня, у Херсонському порту знайшли тіло Віталій Лапчук. Те, що окупанти зробили з чоловіком, важко описати словами. Його катували кілька днів, намагалися зламати, вибити імена та інформацію. Але він вистояв. Не зрадив нікого. І до останнього залишився вірним Україні.
Уранці 24 лютого 2022 року Віталій був у Києві. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, він міг залишитися у відносній безпеці, вивезти родину й перечекати найстрашніше. Але зробив інший вибір.
Після дзвінка наляканої дружини він одразу вирушив додому – до Херсона, над яким уже нависла війна.
25 лютого Віталій був у місті. Майже одразу поїхав на Антонівський міст, де після перших боїв лежали загиблі українські військові. Серед хаосу й смерті він не зміг пройти повз. У машині знайшов простирадло та накрив тіло одного із загиблих танкістів.
Тоді його не полишало одне питання – чому міст досі не підірвали, щоб зупинити ворога. Він телефонував усім, кому міг, просив діяти негайно, переконував, що російські війська ось-ось зайдуть у місто. Але у відповідь чув лише поради забирати сім’ю та тікати.
Та Віталій не вмів тікати.
Коли він приїхав до обласної адміністрації, там уже майже нікого не було. Влада зникла, а Херсон залишався сам перед окупантами. Тоді разом із другом він створив загін територіальної оборони. До нього долучилися 59 чоловіків, які не захотіли стояти осторонь.
Навіть після окупації міста Віталій продовжив боротьбу. Разом із побратимом їздив Херсоном на машині з написом «Хліб». Під цим прикриттям вони збирали зброю, що залишилася після боїв.
Він говорив: «Вона ще знадобиться. Наші повернуться».
27 березня у двір заїхали російські військові з символами «Z». Його забрали. Дружина згадувала, що чоловіка привезли вже жорстоко побитим – обличчя було суцільною раною. Попри це, окупанти продовжували катування.
Його били у підвалі, допитували, вимагали здати інших. Він показав, де схована зброя, але навіть після цього знущання не припинилися. Коли дружина побачила його востаннє, він уже не міг говорити – лише стогнав від болю.
Згодом окупанти дізналися, що Віталій родом зі Львівщини, і почали знущатися ще жорстокіше. Називали «бандерою», хоча все його життя було пов’язане з Херсоном, який він любив усім серцем.
Справжня причина ненависті росіян була іншою – Віталій допомагав Україні, передавав інформацію нашим військовим та робив усе можливе для звільнення міста.
Саме за це його вбили.
22 травня тіло Віталія Лапчука знайшли у воді в порту. Окупанти намагалися приховати свій злочин. Але приховати правду не вдалося.
Історія Віталія Лапчука – це історія людини, яку не змогли зламати ні катування, ні страх, ні смерть. Він не став на коліна, не відступив і не зрадив.
Пам’ять про таких людей – це не лише біль. Це відповідальність усіх нас. Пам’ятати їхні імена, розповідати їхні історії та не дозволити світу забути, якою ціною Україна бореться за свободу.
Україна це я
