“Відсидів тридцять — з Божою поміччю відбуду ще й десять”. Саме так Мирослав Симчич відповів офіцеру КГБ, коли той пригрозив йому новим терміном ув’язнення.
На той момент йому було майже шістдесят. За плечима — десятки років таборів, етапів, допитів і тюрем. Попереду — омріяна свобода, яку радянська система знову намагалася відібрати.
Сьогодні назву Мала Токмачка багато хто знає через війну. Але мало хто пам’ятає, що саме там, в Оріхівській колонії №88, яку називали “на Токмачці”, відбував покарання один із найвідоміших політв’язнів радянського режиму — сотенний УПА Мирослав Симчич.
У повстанському русі він мав псевдо “Кривоніс”. Ще зовсім молодим став командиром сотні Української повстанської армії та прославився боєм під Космачем, де повстанці зупинили великий загін НКВС.
Згодом його заарештували.
Він відмовився співпрацювати з радянськими спецслужбами, не зрадив побратимів і не визнав провини перед окупаційною владою. За це отримав роки тюрем і таборів, які москва намагалася перетворити на повільне знищення людини.
У колонії в Малій Токмачці Симчич працював у тарному цеху — збивав ящики для помідорів. Норму виконувати не міг, бо, за спогадами, звик працювати якісно, а система вимагала лише кількості.
Ще перебуваючи на Уралі, він написав 32-сторінкову заяву на ім’я Леоніда Брежнєва — фактично власну біографію та правду про боротьбу українських повстанців. Згодом документ опинився на Заході й був опублікований у пресі.
Для КГБ це стало ударом.
Навіть за колючим дротом Симчич залишався небезпечним для радянської імперії. До нього приїхав полковник КГБ і вимагав змусити дружину написати спростування для західних медіа.
Симчич відмовився.
Тоді йому пригрозили новими десятьма роками ув’язнення.
Вони чекали страху. Але почули фразу, яка стала символом незламності:
“Відсидів тридцять — з Божою поміччю відбуду ще й десять”.
Перед самим звільненням КГБ почало гарячково збирати нові “свідчення” проти нього. Шукали людей, які б підтвердили, що він критикував радянську владу, підтримував польську “Солідарність” та впливав на молодь у “націоналістичному дусі”.
У день звільнення дружина приїхала зустрічати його з квітами.
Вона чекала чоловіка, який мав нарешті повернутися додому.
Натомість його знову відправили до в’язниці — на нове слідство.
Квіти так і залишилися непотрібними.
Загалом Мирослав Симчич провів у радянських тюрмах і таборах 32 роки і 6 місяців.
Та радянська система не змогла забрати головного — його переконань, віри та гідності.
Він дожив до незалежної України. Дожив до офіційного визнання УПА. Дожив до свого сторіччя.
І лише за кілька місяців до смерті отримав звання Героя України.
Мирослав Симчич помер у Коломиї на 101-му році життя.
Ті, хто кидали його за ґрати, давно зникли в архівах, наказах і пожовклих справах.
А він залишився в історії — як людина, яка пережила своїх катів і саму радянську імперію.
