Нещодавно у Самарканді відбулося засідання Шанхайської оборонної стратегії (ШОС). Путлеру дали зрозуміти, що він точно не один із лідерів світу. Чіткий дипломатичний ляпас: його змусили чекати 15 хвилин на Президента Казахстану Токаєва. А напередодні кремлівський карлик хвалився, що московію підтримує більша половина людства, маючи на увазі Індію, Китай та інші диктаторські режими. У Самарканді прем’єр-міністр Індії дав чіткий посил, що в ХХІ сторіччі питання не вирішуються за допомогою війн. Сі Дзіньпін трохи лагідніше, але наголосив, що треба домовлятися без попередніх умов. Доти путлер вважав, що він разом з Президентом США і генсеком ЦК КП Китаю може кроїти карту світу. На ШОС йому показали, що він ніхто і звати його ніяк. Як диктатор він не міг витримати такого приниження. Звідси й оголошення мобілізації. Додала аргументів контрнаступальна операція ЗСУ на Харківщині.
Після цього у путлера було два варіанти. Один запропонований його буцімто другом Ковальчуком: відійти від справ за станом здоров’я та передати управління колективному органу – раді безпеки. Диктатор обрав другий варіант: підняв рівень загрози майже до найвищої стадії, оголосивши мобілізацію першої черги в кількості 300 тисяч , а реально – мільйон бидломаси, а також сказав, що не блефує і таки може нанести ядерний удар. А перед тим розпочав так звані референдуми на окупованих територіях України.
У попередньому пості я окреслив чіткий план протидії агресору на внутрішньоукраїнському напрямку. Зараз пропоную означити рівень необхідної допомоги від наших західних партнерів. Наголошую: потрібна міжнародна довіра до інституцій всередині країни. Тоді ми реально маємо право навіть вимагати підтримки, бо б’ємось не тільки за Україну, а за цінності нового світового порядку.
Якої ж допомоги потребує Україна? Насамперед адекватної відповіді на ядерний блеф (чи не блеф?) пуйла. Щонайменше такі країни як США, Велика Британія, Франція мають чітко заявити, що у випадку нанесення ядерного удару по Україні московія отримає адекватну відповідь від цих країн, які, до речі є підписантами Будапештського меморандуму. Якщо на цьому етапі ці країни не готові до чіткої жорсткої відповіді, то мають передати Україні нехай і не ядерну зброю, але достатню кількість зброї, яка б вражала територію московії щонайменш до Уралу. Це можуть бути томагавки, стероїдні АТАКМS тощо. Мають бути важкі ударні безпілотники з серйозними ракетами, які сягають 5-6 тисяч кілометрів . Це той набір інструментів, наявність яких в Україні убезпечуватиме світ від ядерного удару з боку московії.
Наступне питання. Нам вкрай потрібне збільшення кількості реактивної артилерії на кшталт HIMARS із ракетами, які б’ють на 300 км. Нам треба не утилізація в Україні старої радянської техніки, а постачання насправді важкої сучасної бронетехніки.
Нам необхідна серйозна протиповітряна оборона. Норвезькі комплекси NАSАМS та все інше, що можна швидко передати Україні і навчити українців його використовувати. Щоб ми могли збивати не тільки літальні апарати, а й ракети типу «кинджал», що запускаються з території московії.
Однозначно потрібно пришвидшити надання Україні літаків «F-15» , «F-16». Це забезпечило б паритет у небі України. Маючи такі літаки, Україна унеможливила б підняття стратегічних бомбардувальників над Каспійським морем для атак на українські території. Далі – бронетехніка: Abrams, панцерні самохідні артилерійські установки в достатній кількості.
Наступний крок – пришвидшити і збільшити навчання наших підрозділів і з’єднань за стандартами NАТО з урахуванням бойового досвіду в Україні. Інструктори можуть бути як натівські, так і українські полковники й генерали, які мають досвід війни з московитами.
Фінансова допомога. Один день війни може обходитися Україні від 300 до 500 мільйонів доларів. І в цьому напрямку допомога вкрай важлива. Світ має усвідомити, а наші перемовники повинні довести: гроші є відновлюваними, вони «заробляться», а Україна сьогодні втрачає неповоротний капітал – це людські життя і здоров’я своїх громадян. Якщо на шальки терезів покласти гроші й життя, то, безперечно, життя є вагомішим.
Отакі підходи мають бути сформовані.
Насамкінець – про світовий порядок. Як у 1943 році на конференції в Ялті йшлося про світопорядок після війни, так і зараз має бути зібрання представників, але не трьох-пяти-десяти країн, а всіх, хто бачить майбутній світовий устрій на базі цінностей.
Щодо планетарних стратегій. У першу чергу – це непорушність кордонів. Право націй на самовизначення. Людське життя – найдорожча цінність. Денуклеаризація світу і передача ядерної зброї до міжнародного органу, щоб володіти нею міг тільки міжнародний орган, а не окремі країни, які можуть тероризувати весь світ. Визначити світові економічні пріоритети. Боротьба з корупцією по всьому світу. З усіх цих питань уже зараза мала б розпочатися дискусія.
Щоб зберегти життя на планеті Земля, має бути сформований ціннісний союз із країн всієї земної кулі. Не так , як у 1943 році, коли поділили світ на сфери впливу. Саме Ціннісний союз покликаний замінити аморфну, бюрократичну, нікчемну інституцію, яку сьогодні називають ООН.
