Вже у пізні радянські часи, при генсеку Брєжнєві, у свідомості українців особливо активно нав’язувалась теза, що українська — це мова безвольних селюків. Створювали такі умови, що послуговуватись українською — не гонорово, ущербно. Імперія знала, що почала хитатись, і тому боялася, що саме Україна зіштовхне її з п’єдесталу.
На жаль, і сьогодні дискусія про мову в Україні не закінчена.
Хоч опір українізації йде по синусоїді, але він достатньо затятий. Тому ще у часи, коли війну називали АТО, будучи очільником Донеччини, я заснував ініціативу «Лагідної українізації».
Чому лагідної? Бо фізика свідомості така ж, як і фізика будь-чого: чим більша дія — тим більша протидія. І на зрусифікованій Донеччині це було очевидно.
Зараз зрозуміло, що всі державні інституції мають послуговуватись, як обов’язок, лише українською. Зрозуміло, що усі правові та силові структури мають послуговуватись лише українською. Зрозуміло, що освітні заклади мають жити і вчити українською.
Та попри обов’язок потрібен «смаколик», потрібна привабливість, потрібна модність, потрібна перспектива можливостей, що пропонує мова.
Перше і категоричне — це бюджет на просвіту, культуру, кіно, книговидання, особливо дитячу книгу. Переклад технічних знань та дитячих мультфільмів повинні бути захищеними статтями бюджету.
Маємо зрозуміти особливу відповідальність шкільної та дошкільної освіти.
Це формування особистості. Це розуміння, що сила традицій, якою ти скористаєшся, коли станеш дорослим, залишиться в тобі лише, якщо привити її тією мовою, до нації якої вона належить. За іншого — це лише спогад знань чи зручність середовища.
Про важливість мови є безліч тез і аргументів. Мова — це не лише засіб для спілкування. Вона — це частинка душі українства. Вона формувалась на українському архетипі. Ми романтичні і войовничі, добрі і непоступливі, і це, і те. Сама лексика і мелодія української відображає більше відчуттів, ніж раціональних сенсів, вона — стан душі і стежка збереження нації як такої.
Часто сперечаються, що було раніше — курка чи яйце. Та так ніхто і не визначив.
Те ж саме про націю. Що чого сформувало: мова націю чи нація мову?
Це також довічна дискусія.
Формування психотипу людини відбувається, в тому числі, і завдяки мові. Наш — у такій лагідній, співучій і окличній.
Та, наприклад, у нашій мові бракує слів, що мотивують до війни, загарбань чи агресій, бракує слів, що прагнуть панувати через жорстокість.
У нас немає лайки, що понад усе принижує гідність. Наша лайка — це швидше суперечка й дотепне порівняння, аніж образа гідності.
Пам’ятаю мамине: «нас@аматері», — то й було найсуворішим.
Якщо ми прагнемо, щоб наші нащадки були українцями по духу, вберегли свою землю і державу, свою націю, маємо зробити все для того, щоб мова панувала в Україні.
Глянемо на різні частини України. Закарпатська українська і полтавська українська відрізняються напрочуд, та, мабуть, настільки, як закарпатці відрізняються від полтавчан за своїм психотипом. Але особливо радує, що і ті, і ті певні, що вони говорять українською.
В цьому велике українство.
Та особлива загроза для них та усіх українців — московитська говірка, бо за нею завжди приходить війна.
Але і з іншого не треба творити собі кумира — чи то англійської, чи то французької. Усі мови несуть багатство своїх культур. Звичайно, світ сьогодні обрав англійську як мову спілкування світу. І нам точно туди. Але розуміймо — немає у світі нічого такого, чого не можна описати українською.
Через це: чужого навчайтесь та свого не цурайтесь — є визначальним і у цьому, бо майбутнє світу — в утвердженні національних ідентичностей різних країн. Саме конкуренція культур та ідентичностей визначить місце націй у «харчовому ланцюжку». Хочемо бути міцними, потребуємо волі й любові — маємо розвивати свою мову. Бо успіх у час боротьби вільного світу проти лихварства і тиранії є і в її перемозі.
Вільний світ все більше відхиляється від манівців мультикультуралізму до утвердження національних ідентичностей в державах, безсумнівно захищаючи свої мовні кордони. Світ розуміє — мова — це ще одна сила у змагальності націй за спільне добро і своє щастя.
Щотижня буваю на фронті. Там блудить теза, що і «руззко говорящі» б’ють «казапів» не гірше, і патріоти вони не менші.
Ніхто цього не заперечує. Ніхто. Бо і серед «україномовних» зрадників немало.
Зрозуміло, що сьогодні на передовій займатись перекладом часу нема.
Хоч якщо офіцери і командири послуговуються українською — то панує вона і в окопі. Там ніхто не говорить, що якщо ти послуговуєшся московитською, то ти не патріот. Але це сьогодні на сьогодні. Ми маємо дивитись у майбутнє.
Ми прагнемо викристалізувати українську по духу націю — маємо провести велику і лагідну, незворотну українізацію.
Тоді будемо мати майбутнє як нація і як держава і здобудемо своє чільне місце серед країн Вільного світу.
Павло Жебрівський.
