20 червня 1867 року президент США Ендрю Джонсон оголосив про покупку Аляски. Головною причиною продажу Аляски став програш Росії у Кримській війни (1853-1856).
Перші російські поселення з’явилися на Алясці в 1760-х роках. Тоді ж побудували порт, через який вели торгівлю хутром каланів. У 1784 році купець Григорій Шеліхов очолив експедицію на острів Кадьяк, а в 1799 році за його ініціативою з’явилася фірма для освоєння Аляски – Російсько-американська компанія. Помічник Шеліхова, Олександр Баранов, заснував на Алясці кілька російських поселень.
У 1824 році Росія підписала зі США та Англією договір, де на державному рівні визначила кордони російських володінь у Північній Америці.
Але 1856 року Росія зазнала від Великої Британії поразки в Кримській війні. Недалеко від Аляски знаходилася англійська колонія, і Росія стала побоюватися збройного конфлікту на американській території. Крім того, поголів’я каланів до того моменту сильно скоротилося, а золото і нафту на Алясці ще не знайшли.
У 1857 році брат імператора Олександра II Костянтин Миколайович уперше запропонував продати Аляску Штатам. Переговори тривали майже десять років, і 1866 року імператор все-таки зважився на продаж, призначивши мінімальну ціну в 5 мільйонів доларів. Наступного року у Вашингтоні було підписано договір, за яким Росія отримувала за Аляску 7 мільйонів 200 тисяч доларів золотом.
З 1867 року Аляска перебувала у віданні військового міністерства США і називалася Округ Аляска, а з 3 січня 1959 року стала штатом США.
Цей найпівнічніший і найбільший за територією штат відокремлений від Чукотського півострова (Росія) Беринговою протокою. Однак цивілізаційна прірва між Аляскою і Чукоткою незліченно ширша. Сьогодні вони здаються різними планетами.
Аляска – штат, що динамічно розвивається. Його населення постійно зростає, а економіка розвивається. Чукотка, навпаки, обезлюділа. У 1991 році, коли розвалився СРСР, там жило 148 000 осіб, сьогодні не набереться і 48 000. Рівень життя тут набагато нижчий, ніж у американських сусідів. Економіка регіону майже повністю зав’язана на видобуток золота (під керівництвом канадської фірми) і вугілля (ним завідують уже австралійці) і залежить від мізерних подачок із Москви.
Чукотські околиці особливо похмурі. Селище Провіденія, колись кипучий порт і військово-морська база з населенням у 10 000 жителів, знелюднило до 2 000. Над головною вулицею, брудною, розбитою і практично пустельною, височіє величезна вугільна електростанція. Усе старе, вікна вибиті.
Селище-містечко Вугільні Копи – четверте на Чукотці за чисельністю населення. Тут серед занедбаних і розграбованих радянських будинків-коробок усе ще живуть 3 700 осіб.
Середня тривалість життя на Чукотці, за різними даними, становить від 45 до 58 років. Російські ЗМІ пишуть, що місцеві так мало живуть тому, що… чукчі. Хоча згідно зі статистикою більше половини жителів Чукотки – росіяни.
Аляску населяють 700 тис., середня тривалість життя – 72 роки. Міста мають розвинену інфраструктуру і приваблюють туристів. Сюди приїжджає близько 940 тис. туристів на рік. Маса заповідників і парків, продумані програми для мандрівників приваблюють людей з усього світу.
Приклад Аляски і Чукотки – яскраве свідчення того, що там, куди приходить Америка, створюється процвітаюча цивілізація, а там, де «господарює» Росія, утворюється убога і непроглядна Левіафанія.
Дмитро Чекалкін
