Перші вранішні промінчики літнього сонечка крадькома зазирали у шибку кімнати, ніби боячись потривожити солодкі миті чийогось сну. Жіночки й справді ще спали.
Тільки старенька, котра лежала біля віконця, вже давно прокинулась. Мабуть, спогади з минулого — і гіркі, й солодкі — стискали до болю та гріли водночас її душу. Пані Віра то всміхалася, то втирала непрохану сльозу…
Чому так сталося, що на порозі дев’ятого десятку стала калікою і нікому непотрібною? Найбільше боліла душа за доньку, за Оленку. Що б там не було, але пані Віра ладна усе пробачити своїй єдиній донечці. Вона може доживати в цьому інтернаті для перестарілих. Скільки там у неї залишилося тих літ, а чи, може, місяців, лічених днів… Хотіла тільки, аби прийшла до неї Оленка бодай раз. Попросила б тоді Віра в доньки пробачення, хоча й сама не знає за що. Але хай там — Олена ж має за щось жаль на матір… Ото й усе, що хоче нині пані Віра. І тоді вже можна, як сама каже, спокійно чекати смерті. А тепер тільки Бог бачить, як вона мучиться, як страждає від ворожнечі з рідною дитиною. Сусідкам по кімнаті нічого й не розповідає, бо кому потрібні чужі жалі. В кожного тут своя історія, бо ж із добра до будинку перестарілих не потрапляють…
…Шестирічною дівчинкою втратила Віра маму. Старшому братові тоді було десять, а молодшій сестричці всього два рочки. Усі клопоти лягли тоді на батькові плечі. Коли почалася війна, брата забрали німці. Відтоді жодної звісточки про нього немає. Батько теж пішов на фронт і не повернувся. А Віру, тоді ще дитину, забрали копати окопи. Якось неподалік розірвалася міна. Хто був ближче — загинув одразу, а Вірі осколочок влучив у куприк. З того часу й почалися проблеми. Рана гноїлася, дівчину лікували, але полегшення було лише тимчасовим. Хвора–не хвора, а працювати мусила. Бо за що жити? Сама ж у цьому світі, як палець.
Спершу влаштувалася на залізницю, але важка фізична праця зовсім забирала сили, тож мусила знайти роботу на заводі. І там було нелегко, бо ж каліка. Лише декотрі подруги знали про Вірину болячку й радили, аби не розповідала нікому, бо ж дівчина, ніхто заміж не візьме… Але сама вона цим не переймалася. Знала, що любов не зважає ні на що.
А згодом і знайшлася її доля. Роман був на десять років старший від Віри. Але хороший, дбайливий. Обіймав керівну посаду на заводі, проте ніколи цим не хизувався. Жили молоді в злагоді. Але Бог чомусь тривалий час не посилав діточок. Віра дуже переживала, що чоловік може знайти іншу жінку. Роман заспокоював дружину, мовляв, як буде, так і буде, а її не покине, бо любить.
Саме ці спогади нині гріють душу старенької. А ще з теплотою згадує пані Віра той час, коли нарешті завагітніла. Як зрадів Роман, почувши приємну новину! Аж заплакав… Як турбувався про дружину, як голубив…
Згодом на світ з’явилася Оленка. Росла розумною, слухняною, добре вчилася в школі. Без проблем і без блату вступила до омріяного вишу. Там і зустріла свою долю. Зять Сергій дуже сподобався її батькам. Мали його за рідного сина…
Сергієві доводилося часто їздити у відрядження. От тоді пані Віра й почала помічати, що донька нерідко повертається з роботи напідпитку. Спершу матері було соромно зробити зауваження, але потім наважилася. Оленка почервоніла, розплакалася і обіцяла, що більше таке не повториться. Та надовго її не вистачило.
Коли Сергій повертався із відрядження, Олена була взірцевою дружиною. А якось під час чергового від’їзду чоловіка вона так напилася, що й на ногах не трималася. Знову пані Віра почала журити доньку, але цього разу Олена різко відповіла матері, що не її це справа…
Пані Віра й далі мовчала. Донька ж рідна, кому таке розкажеш. Більше того: старалася, щоб ні сусіди, ні зять нічого не помітили. Сподівалася, що минеться… Коли Олена завагітніла, усе й справді стало на свої місця. Як раділа пані Віра! Навіть про болячки свої забула. А згодом у молодих народився хлопчик. Через рік — іще один. Тішилися бабуся з дідусем внучатами. Здавалося, більшої радості й не мали в житті…
Але біда не спить. Несподівано помер від інфаркту Роман. Віра думала, що не переживе такої втрати. А за якийсь час Олена знову почала заглядати до чарки. Випивала все частіше. Сергій щоразу прощав дружині. Думав, отямиться. Та не отямилась Олена. Ба більше — знайшла собі коханця, такого ж алкоголіка, і вигнала Сергія з дому…
Відтоді життя пані Віри стало нестерпним. Коли Олена з новим чоловіком поверталися додому і влаштовували «концерти», жінка брала дітей і втікала через вікно. Добре, що квартира на першому поверсі. Тут уже нікуди й не подінешся — сусіди все бачать. Не раз казали: «Віро, викликайте міліцію, бо вона вже так розійшлася, що далі нікуди…» Та пані Віра не розуміла, як на рідну доньку можна скаржитись у міліцію.
А якось, коли Олена з кавалером і компанією розбушувались не на жарт, сусіди самі викликали наряд. Хоча Олена й донині впевнена, що зробила це матір. Та вона ладна б усе стерпіти, щоб не було дурної слави у її дитини. Ніколи б не зважилася, як кажуть, виносити з хати сміття…
А потім Олена вирішила віддати маму в психлікарню. Жінка вона хоча й питуща, але грамотна, тому й упевнена була, що діло це проверне без проблем. Але не вийшло. Тоді пані Віра запропонувала доньці розміняти квартиру, двох онуків обіцяла забрати до себе. «А ти живи собі, як знаєш. Може, колись та й отямишся», — казала доньці. «Навіщо ж міняти? Ти й так скоро здохнеш…» — відповіла на те матері.
Олена ніде не працює. Колишній чоловік сплачує їй великі аліменти на дітей, за ці гроші п’є…
Терпіла пані Віра довгі роки. Не раз п’яна Олена вдиралася в мамину кімнату: лаяла, била стареньку. Потім старший онук врізав у бабусині двері замок. То тільки й спокою мала, бо могла зсередини зачинитися. Не раз бувало, що і їсти не могла вийти — боялася потрапити під доньчину гарячу руку… Не раз Олена, продираючись до матері, двері в її кімнату рубала.
А коли внуки підросли і почали вже на себе заробляти, пані Віра сама попросилась у дім перестарілих. Тут їй незле, а після того пекла, в якому жила, то взагалі, можна сказати, рай… Але душа таки болить за рідну дитину. Нічого не хоче від доньки пані Віра. Хай живе, як знає. Єдине, чого хоче старенька, щоб не тримала Олена на неї зла. Ніякої провини за собою пані Віра не чує. «Усе, що маю, а це наша із чоловіком квартира, залишаю доньці, — каже жінка, — хоча й пропонували мені знайти собі опікунів, які б доглянули до смерті як слід. Але як-то я від рідної доньки дах над головою відберу? Як не як, а рідна вона мені дитина»…
…Сонячні промінці вже сміливіше зазирали у шибку. Жіночки в кімнаті ще спали, тільки пані Віра тихенько втирала сльозу. Щось недобре чується останніми днями старенька, але тримається… Мусить триматись. Топтати Господні стежки ще ніяк не хоче, бо тут, на землі, має жінка клопіт: дуже вже хоче помиритись із рідною донькою… А далі — хай діється Божа воля…
Руслана ЦИЦЮРА, Вільне життя
