Повороти долі бувають надто різкими й непередбачуваними. Саме таким був шлях до омріяної професії видатного актора, українського оперного, концертно-камерного співака, педагога, заслуженого артиста України Миколи Блаженка. Його історія – це череда невипадкових випадковостей, головний зміст і причину яких розумієш лише тепер, коли бачиш, як багато було для цієї людини закладено саме тут, у Тернополі, у Тернопільському обласному драматичному театрі.
Відмова, що стала початком
У пригніченому стані він спускався сходами тернопільської філармонії, в якій навіть не дали шансу. «Місць по штату немає» – таким був вердикт без заслуховування. Дорога на вокзал пролягала повз Тернопільський драматичний театр – величний, з колонами, на центральній площі. «Зайду», – подумав він. Не знав, що доля щойно поставила йому підніжку – щоб він не пройшов повз своє життя.
Микола Блаженко ніколи не мріяв про велику сцену як про єдину мету. У дитинстві грав у духовому оркестрі, співав у хорі, але без музичної школи. Він був звичайним учнем із незвичайними здібностями. Закінчивши музичний відділ Чортківського педагогічного училища, Микола спробував підкорити велику сцену. Та спроба вступити в Київську консерваторію стала майже фатальною.
«Це був 91-й рік, – розповідає Микола. – Думали, що людей не буде, а там конкурс – десять на місце. Я дійшов до фіналу. Вибирали між мною і грузином. Вибрали його. Я досі пам’ятаю його ім’я».
Для молодого, талановитого і впевненого в собі юнака це було болюче. Він відчував розпач і злість, тож вирішив, що більше не буде пробувати вступати в консерваторію. Повернувся у Чортків викладати, став учителем музики. Три роки працював. Але доля готувала інший сценарій.
«Тобі Господь дав талант, і ти повинен його віддати людям»
Через три роки Микола вирішує спробувати ще раз – вступити в Дрогобицьке училище. На його шляху з’являється народний артист України Богдан Базиликут. Він послухав і сказав, щоб Микола вступав у консерваторію. Але у відповідь пролунала відмова.
«Він сказав одну фразу, яку я тепер повторюю своїм учням: “Тобі Господь дав талант, і ти повинен його віддати людям”. Вона змінила моє життя, наповнила його сенсом».
Уже через кілька днів Микола стояв перед професором Олександром Врабелем, солістом Львівської опери, і співав так, що отримав одразу запрошення на прослуховування.
«Я приїхав додому і сказав матері: вітай студента другого курсу Львівської консерваторії», – усміхається Микола.
Роки навчання були в радість і безтурботні, але після закінчення консерваторії, маючи вже сім’ю та дітей, він вирішив шукати роботу в Тернопільській філармонії. А далі доля зіграла свій фінальний акт. Байдуже «ні» у філармонії обернулось голосним «так» у театрі.
«Заходжу я в театр і випадково зустрічаю диригента театру Євгена Корнецького. Питаю: чи не потрібен вам голос? Він каже: потрібен! Ми беремо нову постановку. Призначили прослуховування. Директор Михайло Форгель світлої пам’яті взяв мене. Я думав – ненадовго, рік-два. Але, бачите, якось так на все життя. Тридцять років на сцені».
Закрутилось театральне життя – перші ролі, перші партії, перші несподівані випробовування. Барон Баренкай у «Циганському бароні» Штрауса став яскравим дебютом. Потім «Летюча миша», де Микола одразу отримав дві партії: Франк, директор тюрми, і князь Орловський. Саме тоді він зрозумів – його приваблюють складні персонажі, ті, в яких є глибина, характер, драматургія. Ті, хто вимагають не просто голосу, а душі.
Професійний актор має гаряче серце і холодний розум
Тепер Микола Блаженко – не лише соліст. Він грає найскладніші драматичні ролі, характерні персонажі, які вимагають повної віддачі. Генерал НКВС у «Голгофі» О. Мосійчука, Оверко «Патетична соната» М. Куліша, Іван Карась «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, Барон «Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі, Р. Тарабузі, Музикант «Вуйцьо з крилами» О. Гавроша, Козак «Ніч перед Різдвом» В. Жили за М. Гоголем та ін. Кожна роль – нове прожите життя, трагічне чи драматичне, що викарбовується в пам’яті назавжди.
«Оперний співак повинен бути актором. Не просто вийти і заспівати, а акторськи зіграти мізансцену. Своє відношення передати. З кожної ролі щось береш для себе. Те, що формує тебе як професіонала, а значить, і як людину».
Він намагається розмежовувати роль і життя. У житті – жити, а на сцені – грати, проживати роль, але повертатись до себе опісля.
«Професійний актор повинен мати гаряче серце і холодний розум, яким контролювати те, що робиш. Бо інакше можна вмерти на сцені – буквально».
Молоде серце горіло театром. Він прийшов, хотів перевернути весь світ, показати себе. І доля подарувала йому зустрічі з талановитими режисерами. Робота з майстрами, одна за одною, формувала його як актора. Народний артист України В’ячеслав Жила, народний артист України Олег Мосійчук, заслужений артист України Борис Репка – кожна вистава з ними ставала школою, кожна роль – уроком майстерності.
«Театр – це механізм, де ми всі гвинтики. І якщо кожен крутиться у своєму ритмі, якщо все злагоджено – тоді з’являється магія. Тоді найбільша нагорода – аплодисменти. Не просто оплески, а те, що люди повірили, відчули серцем те, що ти їм подарував зі сцени».
Таланту треба допомогти
Окрім того, що Микола Блаженко тридцять років для глядачів виконує свої соло, кантати, пісні, арії, він став наставником і виховав плеяду молодих талантів України.
«Буваю різним – і суворим, і м’яким, але учні мене люблять. Я захоплююсь талановитими людьми, і якщо мої знання допоможуть розкрити чи покращити їхні здібності, то щиро радію, що можу допомагати таланту розкритись».
«Оркестра Волі» – Тернопільський муніципальний духовий оркестр
Талановита людина має силу і наснагу ділитись своїм даром. Тож, попри вистави і навчання, Микола не забував, що музика в його житті – основа. Він став художнім керівником Тернопільського муніципального духового оркестру «Оркестри Волі» і солістом цього колективу.
«Ми робимо концертні програми для глядачів. Люди, які кохалися в цій музиці, знають її, а молодь має можливість ознайомитися з цими творами. У нас багато різних програм – і патріотичних, і ліричних. З перших днів війни ми волонтеримо, збираємо кошти для Збройних Сил України».
Українська пісня — душа народу
Серце творчої людини сповнене не лише любові, а й тривоги за майбутнє. Микола переживає за долю української пісні – не просто як жанру, а як душі народу. Він мріє передати цю любов до пісні молодому поколінню, щоб не втрачався безцінний культурний пласт.
«Українці – співоча нація, і в піснях закарбована наша історія, наша ідентичність. Щодня доводиться працювати з акторами над вивченням партій – подати матеріал, опрацювати кожну ноту, кожне слово. Адже український театр – музичний у своїй глибинній суті, і без пісні він втрачає частину своєї душі».
Театр повинен працювати
Миколі шістдесят, але серце залишилось молодим – таким самим палким, як у того хлопця, який колись увійшов у цей театр. Він здобув мудрість, багаж знань, виріс професійно, але за сприйняттям життя і відношенням до людей залишився незмінним.
Зараз готує для тернополян різдвяний подарунок. Незабаром прем’єра «Різдвяних вечорниць» режисера Бориса Репки. Микола працює як хормейстер і грає роль. Він хоче вірити у справжнє диво і дарувати його глядачам, створити нову традицію, що зігріватиме серця.
Театр змінюється, міняються ролі, приходять нові покоління. А талант залишається, примножується, передається, живе в учнях, у виставах, в оплесках. Його історія – не випадок. Це шлях долі, що привів саме сюди, на сцену Тернопільського обласного драматичного театру. В те місце, де він потрібен, де його талант звучить повною силою. А доля, як відомо, помиляється рідко.
