Письменник з Тернополя Олександр Вільчинський місяць жив у Швеції на запрошення «Балтійського центру для письменників і перекладачів». У резиденції на острові Готланд писав новий роман. Про свої враження від поїздки розповідає сайту Про Те.
– Я поїхав туди і не шкодую. – ділиться Олександр Вільчинський. – Дуже плідний був місяць, коли нічого не відволікало. Зрештою і в Тернополі можна писати, але все-таки коли і вдень, і зранку, і вночі думаєш тільки про тексти – це абсолютно інше. Цей місяць був справді творчим. Я пишу нову повість, а може, й роман? Не знаю, що вийде. Але написав вже досить багато, то не хотілося б, аби воно пропало. Хочу завершити. Цьому присвячував весь час.
Були там інші письменники, як правило, з країн Балтійського басейну. В Україні також річка Західний Буг впадає у Балтійське море, то ми ще туди належимо. Звичайно, було й спілкування з іншими письменниками, але, я б сказав, цього разу, на відміну від минулорічної Шотландії, це вже не було чимсь аж надто обовязковим.
– Якою мовою?
– Переважно англійською.
– Володієте добре?
– На побутовому рівні порозумітись можу без проблем. Був естонський поет Індрик, який володіє російською. Але ми з ним, зазвичай, лише починали російською, а потім все одно переходили на англійську. Тобто, він переходив, а я вже із солідарності. Йому мабуть не хотілося російською розмовляти. І я також не мав великого бажання. Це, як під Авдіївкою, де я бійцем 1 штурмової роти ДУК ПС зустрічав цей, 2017 рік, і командир привіз кілька пляшок «Совєцкого шампанського», то хлопці також не хотіли його пити, бо “Совєцкоє”, а іншого там просто не було.
Так і з цією російською з другом Індреком на Готланді. А крім естонця були там ще шведи і один данець. І ще один іспаномовний з вигляду південноамериканець. Незрозуміло, яким чином він туди потрапив, напевно зараз живе у якійсь країні, що біля Балтики. Але я не бачив, щоб він із кимось спілкувався. Бо там, за бажання, можна було взагалі цілими днями з кімнати не виходити, хіба на кухню. Ще приїздила одна американка з Каліфорнії, демонструвала нам експериментальний чи то фільм, чи арт-проект – частина віршів, частина музики, частина якогось зображення. Прийшла купа місцевих шведів, було щось на кшталт “паті”. Та не знаю, як іншим, але нам з Індриком було нудно.
– А що ви почерпнули від колег?
– Від колег підзаряжаєшся. Дивишся, як працюють. Але всі переважно дивилися на мене. Бо я працював найбільше – я ж прозаїк. А там були і поети, і перекладачі, і літературознавці, і біографи. А прозаїкові треба писати найбільше, бо великий обсяг тексту.
– Запитаю напівжартома – вам тернопільські колеги не заздрять?
– Не знаю, чесно. Не відчуваю цього. Може, тому, що мало з ким із тернопільських колег спілкуюся. Мені здається, що письменникові треба спілкуватися більше з читачами, ніж з колегами. Це в молодості має значення якась тусовка, середовище. Гуртом легше пробиватися. А потім стаєш таким собі “самотнім вовком” і має значення лише читач і видавець і ще, може, якийсь часопис, де можеш друкувати свої колонки чи щось подібне…
Друзі, звичайно, є, розкидало нас: Львів, Київ, Одеса… Але їх мало. І думаю, нема чого мені заздрити. Треба працювати. Я й сам так роблю. Нікому не заздрю, а навпаки радію, коли комусь вдається написати гарний текст і видати його, знайти свого читача. Успіх інших тільки стимулює до праці.
– Пане Олександре, з якими думками ви повернулися зі шведського острова?
– Завжди приїжджаю з-за кордону із ще більшою любов’ю до України. Місяць – це для мене надто довго без України. По-перше, закордоном зовсім не той підтекст, до якого звик. Це коли ти розумієш мову з усіма її тонкощами. А коли трошечки знаєш англійську чи німецьку, підтекст надто розріджений. А для прозаїка підтекст, щоденне купання в українській мові – це дуже важливо. Коли купаєшся в мові, коли в ній живеш.
– Ваш новий текст — це буде детектив? –Ні, цього разу не детектив. Хоча… я кожного разу, коли виходить черговий детектив, кажу собі, що все, більше детективів писати не буду, але… У Швеції в мене знову народився сюжет. Може, й напишу, але вже після цього тексту.
– Тобто ви там щось побачили?
– Власне так. Випадок, можна сказати, завдяки своїй спостережливості, ну і ще плюс трохи фантазії, як завжди воно трапляється у детективах… А щодо Швеції, то там видають багато детективів. До речі, на острові, де я був, у містечку Вісбю, також відбувається кілька вже описаних іншими детективних історій. Бо ж шведські письменники також бувають у цій резиденції… А ось українськомовні письменники – ще ні. І це у мене може вийти така українсько-шведська історія. Сподіваюся.
Там створені всі умови для роботи. Колеги зробили їх для себе. Це все існує за кошти шведських письменників, тобто комунальні послуги, заплата прибиральниці, адміністратора і таке інше — це все за відрахування з їхніх гонорарів. А письменники знають, що їм потрібно. Найперше, щоб не заважали. Там так організовано, що навіть обслуговуючий персонал намагається не потрапляти на очі. Вони прибирають тоді, коли письменників нема. І так – шмиг, шмиг… Харчування також продумане. Кожен харчується так, як вважає за потрібне. Я не вибагливий до їжі, і все, що мені потрібно сам умію приготувати.
– Чим відрізняється їхня кухня?
– Шведська кухня, як мені, здалося, не така багата як українська. Там найпопулярніша страва – оселедець. Друга за популярністю страва – знову оселедець, але вже запечений на грилі. Подають його з картоплею пюре, або ще є такі м’ясні маленькі котлетки. Забув, як називаються. І на цьому закінчується перелік шведської кухні.
Шведи візуально люди привітні, хоча й не настільки, як американці. Просто вони менше усміхаються. У мене склалося враження, що вони більше тримають в собі. Я не бачив великого спектру емоцій. Не показують ні суму, ні розпачу, ні радощів, ні ейфорії. Вони спокійні. У них дуже повільний ритм. Може тому, що це містечко вважається курортним. Готланд загалом – одне з найтепліших місць у Швеції. Мені розповідали, що за цілу зиму сніг там може лежати всього кілька днів. Це острів, навколо Балтійське море і восени воно повільно вистигає. Правда, весна приходить дещо пізніше. Весь березень там також може бути плюс два, плюс три, біля нуля. Але коли я вже вертався і літак приземлився у Варшаві, то у Польщі було холодніше, хоча вона й південніше Швеції. А в Україні ще холодніше, під Золочевим побачив перший сніг.
Ще одне відкриття – у Швеції раніше темнішає. Оскільки вона на початку європейського часового поясу, година – різниця. У нас тепер після 16-ї починає темнішати, а там – о 15-й. Там о четвертій вже темно. В Україні в перші дні після повернення ця година “зайвого” дня мене дуже тішила. Ми ж, як не крути, діти сонця.
– Як письменник з України може потрапити на той острів?
– Перекладай англійською проект і надсилай. Надсилаєш і чекаєш, або й забуваєш про нього. А вони вже там визначають варто запрошувати, чи ні. Я не сподівався. Ще мають значення рекомендації від тих письменників, які там вже були. В рекомендаціях пишуть, що принаймні знають цього письменника. Потім вже приходить запрошення, а маючи біометричний паспорт або відкриту Шенгенську візу, їдеш. І паспорт перевіряють тільки на кордоні з Польщею, а у Швеції, хоч я летів туди через Мальме, а назад через Гетеборг, ніхто мене жодного разу про паспорт навіть не спитав.
– Чому так?
– Бо Швеція у Шенгені. З літака вийшов і все, і пішов собі в письменницьку резиденцію. У них там все дуже демократично – ключ мені залишили під вазоном. Вони перед тим скинули мені на емайл, що ключ буде у конверті під вазоном справа від дверей. Підняв вазон – там лежить ключ. Я відкрив і зайшов. В Україні таке навряд чи можливе. Хоча там, напевно, також є якісь кримінали.
Найбільше проблем пов’язаних з емігрантами. Там їх багато. Зі Сходу, з близького Сходу. Якось вони адаптуються, їм допомагають. Біля нас був притулок дітей-сиріт цих емігрантів. Винятково – хлопці десь 15-16 років. Мабуть батьки їхні десь там залишилися. Чи якось вони осиротіли. Вони на відміну від шведів голосно дуже виражають емоції. Голосно говорять, коли йдеш повз них. У шведів, наприклад, вікна без тюлі і штор, можна все бачити. А проходиш повз цей притулок –все закрито глухо на жалюзі. Перед входом стоять хлопці і дуже голосно розмовляють, емоційно жестикулюють. Одразу впадає в очі інша ментальність, інша культура.
– Ви б хотіли ще якусь країну відвідати? Будете писати проекти?
– Не можу сказати. Я належу до тих, що чекають якогось випадку. Може бути випадок, а може і не бути. Зараз хочу в Україні побути довше. Принаймні до наступного літа не планую за кордон. А влітку вже як вийде.
– Нині є багато тренінгів, курсів, порад, як стати успішним письменником. Невже такі тренінги можуть допомогти?
– Мені здається, в молодості має значення середовище, літературна студія. Це найкращий тренінг, коли ви збираєтесь з такими ж початківцями і там перетираєте теми, проблеми, імена, скидаєте авторитетів, називаєте всіх графоманами старими. Це нормально. Я це пройшов в юності також. У Львові, потім в Одесі…
– А якби вас як авторитета хтось скидав, як би ви це сприйняли?
– Це нормально. Але, по-перше, я не вважаю себе авторитетом, а по-друге, це неминуче. Потім для письменника не мають значення ніякі тренінги, ти просто сидиш і пишеш. Хоча навчитися писати, кажуть, неможливо, але… Але, якщо є Божа іскра, то важливо не дати їй згаснути. Хоч талант проб’ється у будь-якому випадку. Чому? Якщо у вас є талант, ви написали якусь фразу, речення, абзац і це комусь сподобалося, це вас надихає писати далі. Хоча, звичайно, не все так просто. Інколи все починається начеб з гри, інколи середовище творить автора, хоча буває й навпаки, з’являється автор і обростає середовищем…
Єдине, чого не сприймаю — це співаючих письменників. Як правило, це у них погано виходить. І ще помітив, як тільки письменник починає співати, одразу починає гірше писати. Видно із звуками вилітає і відчуття слова. Дивна закономірність. Нехай краще вже малюють…
А щодо успішності, це дуже непроста тема – успішний письменник. Успішний письменник їздить по закордонах, отримує стипендії там, роздає інтерв’ю. Насправді все це поверховий погляд. Успішний письменник той, який за свої тексти страждає.
– Що маєте на увазі?
– Шевченко. Найуспішніший український письменник, якого за його вірш чи вірші віддали в солдати. Гарсія Маркес, який втік з Колумбії, бо за його тексти там загрожували його життю. Салмон Ружді, якого засудили до смертної кари в Ірані за його вірші. Оце успішність. Я не кажу, що обов’язково письменник за свої тексти має бути покараний, але те, що книжки продаються ще не означає успіху.
– А ви потерпали колись за своє написане слово?
– Сплюну три рази. Погрожували мені лише за «Віагра для мера». Навіть у пресі були публікації, що мовляв… Але я якось не ставив собі за мету, щоб мене за мої тексти пресували. Постукаю по дереву. Але я думаю, те що за те, що не написав, за це письменник також страждає. І тут не треба, щоб хтось допомагав страждати, бо ти сам страждаєш, знаючи, що ти цього не написав. Не пішло, не вдалося, але якщо письменник справді цим живе, це його завжди мучить і не дає спокою.
– Є люди, які можуть писати дуже швидко і легко. Це – геніальність?
– Геніальність – це все таки щось інше, ніж легкописання. Тим більше, це не за життя визначається, а вже потім… А щодо швидко й легко, то це може бути просто давно виношене, наболіле. В мене є книжки, які я писав за кілька місяців. Наприклад «Останній герой» написав за три місяці. А перший детектив «Неврахована жертва» писав три роки. Без надії, що допишу. Просто так собі смакував, він мені допомагав жити, допомагав лікувати самого себе. Лікувати від якоїсь безвиході. Тоді я пішов з журналістики, пішов з роботи… І ось так якось несподівано для самого себе почав виходжувати той текст.
А повертаючись до письменницьких стипендій і закордонних “будинків творчості”, то туди найкраще їхати, коли є задум, але тут, вдома, бракує часу, чи почати текст, а чи закінчити. Це може бути як добрий старт, так і добрий фініш. Саме цим я і займався у Швеції. Я мав можливість місяць тільки писати. Вдячний шведським друзям за таку можливість.
– Тобто ніяких внесків, ви тільки на дорогу витратились?
– Тільки на дорогу. Туди і назад. І то мені знайомий турагент допоміг знайти оптимальний маршрут.
Наталія ЛАЗУКА, Про те
