Від зневаги до собі подібного, від…лицемірства закладеного в поведінці починається гординя, переоцінка своїх можливостей і знань, від досягнень, що використовуються для насильства, ступаємо на поріг самознищення і забуття.
В умовах війни, на управління ВНЗ негативно впливають стихійні рішення зумовлені хаотичністю і невизначеністю суспільних процесів. Тривають не завжди обгрунтовані реформи, для прикладу, скорочення й об’єднання навчальних закладів. До речі, аналогічні незрозумілі процеси мають місце й в інших галузях національної економіки. Такі обставини кличуть не байдужих людей до пошуку шляхів виходу зі становища. Що цікаво, багато з них є раціональними і можуть принести користь галузі освіти і науки. Тож у цій статті хочемо узагальнити і розкрити для читача висновки з аналізом пропонованих шляхів вирішення цієї проблематики.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
Нещодавно випадково зустрівся з колегою який вийшов на пенсію з наукової установи, скажімо так, у скромних 82 роки. В науці такі випадки мають місце. Він виглядає трішки краще за мене, хоч я на декілька років й молодший. Пригадую, як він на наших неофіційних засіданнях чудово декламував доречні до розмови вірші, також мій колега завжди дотепний, чудово співає, водить авто, одне слово – інтелектуал.
Про справжні причини виходу на заслужений відпочинок він пояснив, що звернув увагу що останнім часом з ним, почали рідше вітатися колеги, ніби не помічають його. Раніше з далеку посміхалися так, що складалося враження, що вірніших друзів й немає. Я думав, що ми друзі до гробу, а виявилося що ні, став нецікавим. На кафедрі в кулуарах ще й обмовляли: бачите, він не хоче займатись комп’ютерною обробкою інформації. Добре, що мораль наша така, – не дозволяє все поставити на місце. До речі, тих, хто може дати гідну відповідь ще лицемірно вшановують посмішкою. Пам’ятають, що ніж хоч й іржавий, старий, а може поранити і навіть смертельно. Коли ж людина «м’якушка», можна по ній і потоптатись. Тому, й недивно, що нині, в Україні, стали модними слова: «Якесь воно кончене!».
Прикро чути такі слова в адресу молодого ученого, і навпаки, який так висловився щодо свого старшого колеги.
З такими висновками можна інколи погодитись, а можна їх опонувати і навіть опротестувати. До речі, у давнину люди з таким статусом та послужним списком як мій колега, який вийшов на пенсію, мали б мати належну зарплату і могли б утримувати (за свій кошт) секретаря, який володіє комп’ютерною технікою і не лише міг допомагати йому готувати звіти, а й записувати цікаві ідеї, проєкти.
Усі ці речі мій колега, почав зауважувати після звільнення з роботи в різних вишах старих професорів. Зрозуміло, що немає навчального навантаження, зрозуміло, що війна, але не зрозуміло звідки молоді-зелені викладачі візьмуть виробничий і професійний досвід, якщо витіснити з навчальних процесів старших науковців-професорів, адже як відомо, все будується на досвіді, на практиці. Що може відбутися якщо перервати цей ланцюг життєдайних для науки і освіти зв’язків? Вже нині невідкладно потрібно формувати новітні навчальні програми з урахуванням передачі досвіду ветеранів науки та освіти не лише студентам, а й молодим викладачам, серед яких багато немають відповідного досвіду. Можливо, варто офіційно рекомендувати створити у ВНЗ спеціальні громадські формування на кшталт: «Досвід ветеранів науки передамо молодим ученим заради Європейського майбутнього України». Якщо ми його (цей досвід) загубимо, то, як кажуть: «Гріш нам ціна в базарний день».
Хотів зателефонувати до колег, щоби порадитись як краще викласти матеріал, який готую до публікації у формі чергового науково-публіцистичного етюду. Виявилося, що вже й нема до кого. Одні відійшли у кращий світ, залишивши всі життєйські клопоти нащадкам. Інші виживали у відмінному середовищі і не можуть, а точніше, не дуже хочуть давати оцінку тим чи іншим процесам, які пережили. А ще інші, молоді, ті, які «плавають» в ефемерних, комп’ютерно-інтернетних хмарах, вважають, що те, що ми пережили не варте їхньої уваги. Сьогодні інший час…
Пригадую, своїх колишніх, поважного віку, наукових керівників з якими підтримував контакти, до їх смерті. Під кінець свого життя, вони заповіли мені завершити й опублікувати їхні наукові розробки… Я завжди намався виконати їхні заповіти. І питання не стояло про гроші чи черговість… Видавництво здійснювалося за рішенням вченої ради вишу.
Нині не лише наші поважні професори, а й молоді вчені друкують дослідження за власний кошт, і вони, здебільшого, виходять малочисельними тиражами, не дивлячись на важливість тематики. Я уже звертав увагу і писав у зацікавлені інстанції МОНУ та ЗМІ щодо необхідності створення спеціальної комісії з визначення важливості тематики та вироблення рекомендацій щодо доцільності масового тиражування книги. Наука нині переживає багато великих і малих проблем.
У ЗМІ та у фахових виданнях, я вже висловлював свою думку, щодо публікацій у «Scopus» та «Web of Science». За переконанням багатьох українських вчених потреба відображати у звітах число публікацій в журналах, що входять до наукометричних баз типу: «Scopus» та «Web of Science» є некоректним, так як має всі ознаки комерційного проекту незрозумілого походження і не має нічого спільного з вітчизняною наукою. Знову ж таки, абсурдною є вимога публікувати, за власну плату, творчі ідеї у… не вітчизняних, а закордонних виданнях, хоч і це має місце.
Однак повернемось до теми нашої розмови про життєвий та професійний досвід і його використання в умовах суцільної комп’ютеризації. Кажуть, що окремі види мавп теж дуже швидко запам’ятовують деякі технологічні операції й успішно маніпулюють ними не усвідомлюючи своє місце в них.
Хитріші з середовища прихильників суцільного й бездумного, обов’язкового впровадження комп’ютеризації, запам’ятовування деяких технологічні операції й успішного маніпулювання ними на цій темі заробляють значні кошти. Найяскравіший приклад – Ілон Рів Маск – інженер, підприємець, винахідник, інвестор, мільярдер. Засновник компаній «SpaceX», «PayPal», Neuralink і The Boring Company, головний дизайнер, генеральний директор і голова ради директорів «Tesla Inc.», що керує заводом Tesla, який не цілком усвідомлюючи свого місця в світі (на відміну від справді великих вчених – Миколи Тесли, наших земляків – членів НТШ Івана Пулюя, Мирона-Миколая Зарицького ін.), в суспільстві хоче і почав демонструвати свою роль в політиці та громадському житті.
Ми ще не знаємо чим повернеться зневага до світу, таких індивідів, віддалених від гуманістичних принципів, християнської моралі й нашого суспільства.
Колись мій світлої пам’яті товариш, який володів не надто глибокими знаннями, дозволяв собі, за цікавості вивчати чи інші мають такі «значні» знання. Він ставив їм незручні запитання на які сам, попередньо трохи прочитавши літератури, так, сяк знав відповіді й вважав що ними повинен володіти його співрозмовник. Таким чином, він хотів поставити себе у рівень, скажемо, з друзями.
Одного разу, йому замість відповіді на чергове запитання, відповіли, що для цікавості, мабуть, не варто було б запитувати Ісуса Христа про знання Ним правил користування логарифмічною лінійкою чи комп’ютером і наостанок штучним інтелектом? Засумніватися в могутності Господа – це свідчення інтелектуальної неповноцінності. Нам людям ніколи не зрозуміти Його задум. Велика честь бути піщинкою під Його ногами, не кажучи про роль гвинтика у Його машині…Той, хто хотів би скромно усвідомлювати себе піщинкою в реалізації Божих задумів, своєю покірністю може більше принести користі чим автори ядерних розробок, які після їх впровадження, реєстрації лицемірно демонструють своє каяття. Такі вчинки, поведінка (не торкаючись конкретно особистостей), демонструє обмеженість людського мислення. Запропоновані проекти польоту на інші планети з метою освоєння їх ресурсів і т.п. (не можуть засуджуватися), але вони не є гарантовано раціональними і реальними. Тим більше, заглядати за далекі горизонти, не відаючи про те, що лежить в тебе під ногами, що може дати нам наша багата і щедра земля, моря і океани, справа не інтелектуальна?
Мучать питання чи варто писати про такі речі, чи виступати по цій темі на засіданнях НПК і семінарів? Мабуть, таки варто.
Про те, що вогонь може обпекти потрібно говорити. Ні, не буду з ніким радитись, напишу так, як думаю… Від зневаги до собі подібного, від… лицемірства закладеного в поведінці починається гординя, переоцінка своїх можливостей і знань. У свою чергу, від твоїх досягнень, що використовуються для самоствердження в керівній ролі, домінування над собі подібними, використання насильства, ступаємо на поріг самознищення і забуття.
Богдан Андрушків
член НСПУ, д.е.н., проф., ТНТУ ім. І. Пулюя, заслужений діяч науки і техніки України, Президент Академії соціального управління
