1 вересня в одній із шкіл Тернопільського району роботу педагога розпочала переселенка з Донбасу 26-річна Катерина Вільна (з міркувань безпеки ім’я та прізвище вчителя змінено – ред.)
Катерина Вільна народилася у місті Шахтарськ Донецької області. Її тато родом з Тернополя. Катерина Іванівна і її старша сестра народилися і виросли на Донеччині, але Західна Україна близька їм з дитинства – в шкільні роки щоліта приїжджали до бабусі і дідуся у Тернопіль. Сестра знайшла тут свою другу половинку – вийшла заміж за тернополянина, разом переїхали у Шахтарськ, але з початком війни на Сході повернулися з сім’єю у Тернопіль. Відтоді минув вже рік, пише TeNews.
Катерина закінчила навчання на факультеті «Комп’ютерні науки і технології» Донецького національного технічного університету, працювала у Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молодів у м. Шахтарськ, викладачем окремих дисциплін у Шахтарській міській багатопрофільній гімназії.
— Ми до останнього сподівалися, що війна омине наше місто, хоч уже давно чули вибухи і стрілянину, — розповіла Катерина Іванівна. — Але у неділю, 27 липня 2014 року в Шахтарськ таки прийшла війна. Замість птахів у небі почали літати гради, землю раз за разом тривожили вибухи. Три дні я з батьками просиділа у підвалі. На четвертий день нашвидкуруч зібрала сумку, викликала таксі і вирушила в Донецьк. Два дні пожила у подруги, а потім потягом вирушила до рідних в Тернопіль. Мама і тато залишилися вдома, адже у Шахтарську є все, що вони нажили за багато років – квартира, приватний будинок, невелика господарка. Мама працює продавцем у приватного підприємця, тато має роботу в газовій службі, яка наразі підконтрольна українському уряду. Там зараз важко купити ліки, дуже дорогі продукти харчування, малодоступні одяг і взуття.
Влітку торік Катерина Іванівна пожила у сестри в Тернополі. Коли у Шахтарську припинилися бойові дії, повернулася додому. Настав час повертатися на роботу. 1 жовтня 2014-го у Шахтарській міській гімназії, де офіційно працювала, відбулося свято Першого дзвоника. Після обстрілу у гімназії залишилося 30% цілих вікон. Навчальний заклад відчинився уже як підконтрольний так званій ДНР. «Тут навчається понад тисяча учнів, працює 70 педагогів, — зазначила Катерина Вільна. — Це була дуже престижна гімназія з високим рівнем викладання. Навчання велося російською і українською мовами.
Але у 2014-2015 році працювати стало надзвичайно складно, навчальна робота була змінена згідно з російським стандартом освіти. Натомість підручників досі немає, багатьох важливих навчальних матеріалів теж».
За словами Катерини, у лютому ц.р. у Шахтарській міській гімназії відбувся перехід з 12-ти на п’ятибальну систему оцінювання. Працювати було складно і через фінансову скруту – вчителі вперше отримали зарплатню за жовтень у грудні 2014-го. Грошей стало майже вдвічі менше: за часів підконтрольності Україні, Катерина, як педагог-організатор і викладач з навантаженням 12 годин у місяць, отримувала зарплату в межах 2500-2800 грн. на місяць. За ДНР розмір зарплати становив 3 тисячі російських рублів, що дорівнює 1,5 тис. грн. «Гроші отримували «регулярно» раз у три місяці, — каже Катерина Вільна.
— У серпні ц.р. батькам передали мою зарплату за лютий. На сьогодні не заплатили ще за березень і квітень… З вересня ц.р. я офіційно припинила роботу у Шахтарській міській гімназії. Є гостре відчуття того, що на Донбас повернувся «сталінський режим», коли є один «вождь», який вважає, що все, що знаходиться у «ДНР», належить йому. Люди тут – теж як приватне майно. Багато молодих, талановитих, амбітних громадян краю з початком війни виїхали з Донбасу, пообіцявши не повертатися туди, доки ця територія не стане підконтрольною Україні. Є люди, які категорично не погоджуються із позицією ДНР, але мовчать, щоб бути живими і зберегти свої сім’ї, майно. Звісно, є ті, що вірять телевізійній проросійській пропаганді. Як і будь-де, на Сході є різні люди».
Коли влітку 2015-го Катерина Вільна знову приїхала в Тернопіль, гостюючи у сестри, зрозуміла, що вже не хоче повертатися на Донбас. «Шахтарськ – це моя Батьківщина, яку дуже люблю, ніколи не забуду, — з сумом розповідає пані Катерина, — там мої батьки і рідний дім. Але за понад рік жити і прокидатися щодня, не знаючи чи доживеш до вечора, сили терпіти вичерпалися. Тож наприкінці серпня ц.р. я почала шукати роботу педагога у Тернополі. За приємним збігом обставин, знайшла посаду на День міста, 28 серпня. У той день без жодних рекомендацій прийшла в відділ освіти Тернопільської РДА, потрапила на зустріч із його начальником, який одразу погодився допомогти з працевлаштуванням. У понеділок я вже прийшла на нове місце роботи».
Можна собі лише уявити, що коїлося напередодні приходу на нове місце роботи в душі Катерини: як сприймуть переселенку педагогічний колектив, учні, їхні батьки? Може, тут теж спрацювала інформаційна пропаганда, і мешканці Західної України ненавидять східняків? Адже добре знала про «інформаційну кампанію», яка створювала штучний портрет мешканця Заходу на Донбасі впродовж багатьох років. Знала, що це не правда, бо часто була в Тернополі раніше, але підсвідомо все одно було не комфортно. Насправді всі страхи були даремними, Катерину привітно зустріли у школі, сподобалася вона і учням, і вчителям.
