Ольга працювала в школі прибиральницею. Залицяльників мала багато, проте закохалася в директора школи Сергія Івановича. Не зупиняло її навіть те, що він був одруженим. До того ж дружина Ніна Арсенівна викладала в цій же школі географію.
Коли Ольга народила дівчинку Лізу — все село знало, хто батько. А з роками дитина все більше й більше ставала схожою на директора. Ніна Арсенівна звільнилася тоді з роботи й виїхала з синами на рідну Полтавщину — не могла пережити ганьби, сорому. Слідом за дружиною поїхав і Сергій Іванович, бо не уявляв свого життя без синочків-близнючків.
Ліза зростала красивою і розумною дівчинкою. Добре вчилася. Вчителі перешіптувалися, що, мовляв, у батька вдалася, тому й розумниця така.
Школу дівчина закінчила із золотою медаллю, проте до омріяного педінституту їй вступити не вдалося. Найкращі подруги стали студентками, а Ліза пішла працювати прибиральницею в рідну школу. Ользі серце кров’ю обливалося, що її єдина донька, її розумниця мусить мити підлогу, коли її ровесники, до того ж не такі розумні, як вона, сиділи за студентськими лавами. Понадіялася Ольга на золоту медаль, а треба було шукати знайомих, домовлятися, заплатити…
Наступного року до школи приїхав молодий учитель фізики — і з першого погляду закохався в Лізу та незадовго запропонував їй руку й серце. Батьки не хотіли мати за невістку прибиральницю, але син пішов проти їхньої волі.
Молоді люди побралися. Через рік Ліза вступила на заочну форму навчання до педінституту, а після третього курсу вже викладала в рідній школі біологію.
…Минули роки. Нині Єлизавета Сергіївна — мама сина, доньки і директорка школи. Тієї, в якій свого часу навчалася й отримала медаль, у якій розпочинала свій трудовий шлях прибиральницею і в котрій уперше й на все життя закохалася в приїжджого фізика.
Якось випускники 1980 року, організовуючи традиційну зустріч, запросили колишніх учителів, у тому числі й Сергія Івановича з дружиною. Щоправда, він приїхав сам. Вочевидь, Ніна Арсенівна не змогла переступити через образу. Забула дорогу до школи, з якої розпочалася її педагогічна стежка й де її так любили учні та батьки.
Сергій Іванович пам’ятав про свою доньку, проте нічого про неї не знав. Ні де вона мешкає, ні ким працює і як склалася її доля. Та коли побачив директорку школи — його наче окропом обдали. Зрозумів, що перед ним — донька. Відразу побіг до сусідки, котра жила неподалік, попросив зрізати букет троянд і з оберемком квітів повернувся до школи.
— Я радий за тебе, доню, — мовив, простягаючи троянди, Єлизаветі Сергіївні.
Вона знала, хто її батько, адже коли підросла, то мама їй про все розказала.
— Дякую, тату, — відповіла, прийнявши букет, — і сльози радості покотилися з очей обох.
Люди ще довго обговорювали зустріч батька з донькою. Бо ж у селі всі все і про всіх знають. Тут доля кожного — як на долоні.
Марія ПОЖАРНЮК.
с. Кривеньке Чортківського району.
Фото з вільних джерел
