Творчість письменника в уявленні багатьох читачів – це щось на кшталт лабораторії алхіміка, де звичайні слова дивним чином перетворюються у цікаві тексти, і цей процес настільки захопливий, наскільки й таємничий. Хоча скільки авторів, стільки й думок як і про сам процес, так і про його результати… Сьогодні на цю тему інтерв’ю письменника й видавця Василя Бондаря, одного з фундаторів Міжнародної літературної премії короткої прози імені Василя Портяка з письменником Олександром Вільчинським, який цьогоріч став одним із її лауреатів за оповідання «Перший сніг у Проскурові».
– Що змусило Вас в житті взятися за перо (бажання висповідатись, прославитись, чи заздрощі, гроші і т.п.)?
– Все ж, мабуть, воля випадку. Змалку любив розповідати історії. Наприклад, коли йшов зі школи, то часто гурт хлопців збирався, щоб разом іти й послухати. А ще мій вчитель української мови й літератури Микола Данилович Шустак дав поштовх, похвалив, що гарно твори пишу, то якось так і пішло…
– Коли Ви задумали стати письменником, мали взірця? Хто він?
– Може, здивуєтесь, але – Тарас Шевченко. Відколи ще малим побачив у тітки Мотрі, Мотрі Лаврінівни, маминої старшої сестри, яка також була вчителькою, «Кобзаря» – велике таке ошатне видання, погортав і почав читати, відтоді Шевченко для мене взірець. У старших класах школи якийсь період таким був Ернест Хемінгуей, у студентські роки – Габріель Гарсія Маркес і Михайло Коцюбинський.
– Як Ви починали в літературі?
– Починав з віршів, потім, у студентські роки, короткі етюди, які називав «пастелями». Хлопці жартували, що це «пастелі з постелі», бо деколи писав їх лежачи на гуртожитському ліжку, а також новели, оповідання. Вже на Одещині, куди після львівського універу поїхав за направленням на роботу, написав першу повість «День восьмий».
– Як Ви творите? Ппишете постійно, щодня; – у визначений час стільки-то годин; – тільки якоїсь певної пори року; – під час відпустки; – коли приходить натхнення; – вдень, вночі?
– Пишу здебільшого вечорами, рідше у вихідні. коли вже не можу не писати, коли здається, ще трохи і мене розірве ідея, той задум… І пишу я часто, майже щодня, та не завжди прозу ) Щодо пори року, то також, рік на рік не схожий, але найбільш продуктивний період десь від листопада до квітня, хоча й також не завжди. У одному з есеїв я якось написав, що пишу взимку, навесні – подорожую, влітку – ловлю рибу, а восени – літаю… Звісно – це така собі метафора, але якась правда в тому є.
– Де Вам найкраще пишеться (замкнена кімната, відкритий простір, людна кав’ярня, читальна зала бібліотеки, ліс…)?
– Де тільки не писав, навіть на війні, під час відпочинку, у якомусь кутку каракулями у блокноті занотовував діалоги побратимів, бо таке не придумаєш. У молодості – деколи у кав’ярні. Але, звісно, найкраще, у кімнаті за компом, коли ніхто не заважає. На другому місці – бібліотека.
– Як довго готуєтесь до того, аби посадити себе за письмовий стіл?
– Деколи це буває швидко, тим паче, коли ідея уже розриває, а деколи від задуму до втілення минають навіть не місяці, а роки. Так було, наприклад, з «Останнім героєм». Про щось схоже обмовився колись, ще напочатку 90-х Миколі Рябчуку, а написалося вже у двотисячних.
– Вам знайоме таке поняття, як «лінощі»? як Ви їх поборюєте?
– Як і кожній людині, але бажання розповісти історію буває сильніше навіть за лінь. Тим більше, коли знаю, що ніхто крім мене ні цієї історії, ні саме так не напише.
– Що стає приводом для написання твору (конкретна подія, вражаючий факт, особа в історії, актуальна тема, соціальне чи державне замовлення…)?
– Здається, вже відповів. А ще деколи може стимулювати видавець. Наприклад, погоджуючись видати книжку, з умовою, що напишу ще три, які він видасть і, оформивши це відповідною угодою. І таке у мене також було.
– Пишете ручкою (кульковою, наливною), одразу друкуєте на друкарській машинці, надиктовуєте комп’ютеру?
– Як, либонь, і всі з мого покоління, народжені у 60-х, я прийшов всі ці етапи. Але вже років зо двадцять з гаком набираю на комп’ютері або ноутбуці.
– Чи використовуєте під час писання довідкову літературу (словники, енциклопедії, літописи, інші книги)?
– Не так, щоб часто, але використовував. Останнім часом допомагає Вікіпедія, а деколи й ШІ.
– Чи надаєте значення ритму фрази, речення?
– Так, без цього ніяк. Деколи ловлю себе на тому, що сиджу перед компом і плямкаю губами, повторюючи написані фрази.
– Яка продуктивність Вашої праці, коли відчуваєте, що пишеться (у машинописних сторінках за добу)?
– Часом сторінка, або навіть пів сторінки – це вже добре. Але, коли час підтискає, як, наприклад, було з «У степу під Авдіївкою», то писав по чотири сторінки за день. Для цього були всі умови у Балтійському центрі для письменників і перекладачів на шведському острові Готланд, куди мав запрошення на місяць і де проходив своєрідну реабілітацію після фронту, але знав, що цей місяць швидко закінчиться. Ще, як їхав туди, то дружина сказала, щоб без роману не вертався, якщо вже їду. То я почав ще в аеропорту в Мальме, потім полетів мій «лептоп» і шведи дозволили користуватися у тамтешній бібліотеці компом з росшрифтом. То я вибивав одиничку замість наших «і» та «ї», і видавав деколи й п’ять, і шість сторінок, але врешті решт прийшов до «норми» у чотири і, поки не написав, не лягав спати. І там я ту книжку майже написав, здається, лише два останні розділи дописував у Тернополі.
– Чи використовуєте стимулятори для активізації письменницької творчості (кава, музика, дощ за вікном, вино, куриво, інше)?
– Та якось обходжусь без стимуляторів, хіба тільки кава.
– Чи можете подати якийсь особливий рецепт викликання натхнення (дотримання творчого біоритму, читання доброї художньої літератури…)?
– Якогось особливого рецепту не маю, просто сідаю і працюю.
– Скільки разів переписуєте свої твори до остаточної редакції?
– Щоб від початку й до кінця, то вже давно не переписую, хіба новели. Але окремі місця у романах і повістях інколи й по кільканадцять разів. Змінюю слова, скорочую, або дописую речення тощо. Аж поки не бачу, що вже вертаюсь до того, що було напочатку. То сигнал, що треба казати собі «стоп» з тими правками і йти далі.
– Оповідання, повість, роман пишете підряд, чи частинами (часом із кінця, з середини, з найцікавішого місця)? наведіть конкретний приклад;
– Траплялося і так, і так, але найчастіше, все ж початок пишу спочатку ) Інша справа, що потім його переписую, або викидаю зовсім. У «Останньому герої», пригадую, для другого видання дописав два розділи, але вони у середині тексту, так, що ні початку, ні кінцівки не змінили. У «Деревах на дахах» також вставляв розділи в уже написане, вони там здебільшого невеликі, за винятком «роману в романі» – «Feroux gens» (погане плем’я) – і їх там більше півсотні. Бо ж за композицією – це роман-мазаїка, де розділи, наче пазли.
– Для написання багатосторінкового твору складаєте план розвитку подій, характеристики героїв?
– Ні, не складаю, хіба деколи виписую імена героїв та персонажів на окремий листок, якщо їх багато. Бо ж під час написання буває змінюю імена, то, щоб не сплутати. А так, все тримаю в голові.
– Звідки берете матеріал для своєї творчості? як часто прототипами Ваших творів стають конкретні люди? яку частину складає домисел у Ваших творах?
– Та от, постійно живу серед прототипів, і на те нема ради ) І матеріал беру, так би мовити, з живого життя… Сюжети, зазвичай, вигадані, але деталі справжні. А якщо щось і навіює прочитане, то це більше стосується оповідань та повістей на історичну тематику. У мене домисел – це як продовженням реальних подій, або їх прелюдія. Це взаємодоповнююче переплетіння картинок, імен, відчуттів і вражень… Тим і цікаво.
– Чи не надокучає Вам власний стиль, зміна жанру, стилю, освоюваної творчістю історичної доби – чи існує для Вас така необхідність, потреба?
– Мій стиль – це ж я сам. І поки що, тьху-тьху!.. сам собі не надокучив, бо й досі відкриваю собі себе. А жанри я змінюю. Новели, оповідання, повісті, романи. Було навіть, що за мотивами роману написав п’єсу. Роман «Віагра для мера», а п’єса у жанрі комедії з елементами фарсу – «На всі гроші» називається. А ще ж детективи. Коли років із вісім було не писав, то потім почав чомусь з них. «Неврахована жертва», «Суто літературне вбивство» пережили вже по три перевидання. А ще ж воєнна проза, і окремо роман «Інші двері» – там на двохсот з гаком сторінках дія триває всього лише трохи більше доби, і писав я його, з перервою на війну, років зо п’ять. Там про жінку на ім’я Марія, яка захворіла і поступово втрачає пам’ять і її сина, який повернувся з війни, але мама не знає, що він там був, і ще про племінника, який викреслив із своєї пам’яті щось таке, про що не варто забувати… А ще от – це вже найновіше, написав і видав кілька казкових історій для дітей про лісовичка Апчиха, завдяки внукові, до речі. Бо спочатку – це були історії для нього.
– Чи не заважають Вашому творчому процесу сім’я, друзі? Ваше переконання – чи слід письменнику одружуватись?
– Поганому танцюристові, як відомо, завжди щось заважає ) Ні, не уявляю себе неодруженим, дружина, син, онук, як і батьки, як і мої бабусі й дідусі, родина загалом – це важлива складова моєї творчості, джерело і сюжетів, і натхнення також. До речі, перша моя книжка новел та оповідань так і називається «Що скаже батько».
– Коли Вам не пишеться, що Ви робите?
– Ніщо не може замінити ті моменти, коли пишеться. І взамін я нічого не роблю навмисне, так би мовити. Я просто роблю те, що маю робити: чи в університеті читаю лекцію студентам, чи кошу траву або пораюся у тепличці на дачі, чи сиджу з друзяками на каві, чи й рибалю, але не тому, що не пишеться, а тому, що мені це подобається роботи. А багато років журналістської і редакторської роботи привчили мене, що «не пишеться» не буває. Просто є інші справи, які також треба робити, а пишеться завжди «після», або «до», якось так.
– Чи є у Вас задуми, початки, незавершені уривки, до яких Ви ніколи не повернетесь і які ніколи не стануть закінченими художніми творами? з яких причин не стануть?
– Так, історія про борсучка… Нещодавно, в одному інтерв’ю, я вже про це згадував. Я почав її, коли мені було десь років із шість, і ця історія й досі недописана, вже й не знаю, чи до неї повернуся. Я просто загубив того листочка. Хоча борсучок ще може зустрітися з Апчихом )
– Які відчуття Вас опановують по завершенню роботи над твором (прочитати комусь, бажання надрукувати в журналі, відчуваєте блаженство, радість чи навпаки – спустошення, жаль…)?
– Коли вже все – крапка, то ще певний час все одно вагаюсь, чи справді я цей твір закінчив. Правлю до останнього. А, коли вже скидаю видавцеві, то просто на певний час наче б забуваю. Якесь піднесення, чи радість навряд чи можу пригадати, та й про спустошення також не сказав би. Швидше – це сумніви, які, якщо й можна передати словами, то звучали б вони десь так: «Що ж, побачимо, що вийшло…» А потім уже просто чекаю верстку.
– Якою мірою впливає на Вашу творчість оцінка твору друзями, редакціями, рецензентами?
– Не сказав би, що зовсім ніяк. Але насправді з роками чиясь оцінка впливає все менше. Є кілька людей, чия думка мені важлива, але тільки й того. Хоча гарний відгук, рецензія заохочують. Погані також.
– Чи ведете Ви щоденник? Чи робите які записи-спостереження?
– Щоденник вів у старших класах, десь із сьомого і до закінчення школи. Я там записував усе – від погоди до переживань, так би мовити, любовних. Десь там також починалися й описи природи, і діалоги, і навіть вірші… Пізніше, якісь фрази, чи думки-спостереження деколи записував навіть у кав’ярнях, коли не було під рукою паперу, то й на серветках, дружина деколи й досі згадує ці моменти, коли я їй казав: «Чекай-чекай, бо забуду…». Ну і під Авдіївкою також не розлучався з блокнотом.
– Чи повертаєтесь до своїх уже опублікованих творів, аби їх переробити, удосконалити?
– Ні, ніколи не повертаюсь. Хіба, коли перевидання, то виправляю помилки, якщо були.
– Чи треба письменникові читати? Як багато Ви читаєте? Зокрема чи достатньо уважно стежите за сучасним українським і світовим літературним процесом?
– Читати так, але чи багато? Навряд. Наприклад, гарні тексти я люблю читати повільно. Смакуючи. А ще останнім часом до душі історичні нариси. Після «Європа. Історія» Нормана Дейвіса, зараз у мене на столі «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» Наталії Яковенко, з якою мене колись познайомив світлої пам’яті Володимир Панченко. А також мемуарні та літературознавчі видання – «Спогади» Тараса Федюка й «Проблеми великої літератури» Віктора Петрова, упорядник Євгеній Стасіневич. І ще – «автобіографічний текстиль» Віктора Неборака «Колишній, інший…». До речі із Неборакових спогадів я довідався, що не лише для мене, а й для нього пам’ятний скверик з тильного боку гуртожитку львівської конси на Зеленій. Виявилось, що ми обоє слухали уривчасті мелодії з його вікон, лише у різний час, з різницею десь у п’ять років. Хоча, коли ми з ним ще у 80-х там було проходили, він мені про це не розказував… А щодо літературного процесу, то навряд чи можна сказати, що слідкую, хоча якась інформація доходить завдяки соціальним мережам, чи медіа, а чи особистому спілкуванню. Та воно, як на мене, і не треба. Головне, щоб був видавець і читач, колись би ще сказав – часопис. Але тепер достатньо й соцмереж.
– Чи були у Вас періоди розчарування життєвим вибором – вибором письменницької долі?
– Розумієте, я ніколи й не зачаровувався, то в чому розчаровуватися? Адже досконалість не має меж. Над цим і працюю, щодня.
– Що б Ви побажали молодим, які мріють стати письменниками?
– Просто жити, а писати, коли вже без цього ніяк не обійтися. А далі життя покаже.
Розмову вів Василь Бондар.
Ми писали – Від волонтера до військового медика: шлях воїна з тернопільської бригади
Українські книги – за кордон: БФ «Подоляни» з Тернополя передав нову партію літератури до Словаччини
