Тиждень тому будівельники «Тернопільбуду» повернулися зі сходу, де будували фортифікаційні спорудиу Попасній, на ліній розмежування. Працювати їм доводилось за кілька кілометрів від позицій терористів під періодичними обстрілами, які останніми днями стають все частішими. Втім, і професіоналізм і патріотизм будівельників дав свій результат, який збереже людські життя тих, котрі стоять на захисті нашої держави. Сьогодні ми розмовляємо з Олегом Нікітішиним, заступником генерального директора ТОВ «Тернопільбуд».
– Ви приїхали зі сходу, провівши там майже три місяці у доволі важких робочих та побутових умовах. Що ці місяці значили для вас особисто і для вашої будівельної організації ТОВ «Тернопільбуд»
– Цей час – це ще одне підтвердження надійності та професійності нашого підприємства, можливості виконувати будь-які завдання в дійсно складних умовах. І в першу чергу потрібно віддати належне працівникам ТОВ «Тернопільбуд» та його керівникові – Василю ЙосиповичуЛилу, який організував не тільки наш колектив, а й координував роботу всіх будівельних підприємств і організацій Тернопільщини, які приймали участь у будівництві.
Особисто для мене це була перевірка на міцність і скажу без зайвої скромності – я її витримав.
– Початок будь-якої справи зазвичай важкий. Розкажіть про перші дні, як усе починалося? Як організовували та налагоджували роботу.
– А розпочиналося все доволі не легко… Знаючи, що об’єкти потрібно будувати у першій лінії оборони, бажаючих виконувати роботи та віддавати туди техніку без гарантії повернення, було не багато. Чесно кажучи, навіть не хочу згадувати… Зрештою, важливий результат – ми змогли, зробили.
– Ви поїхали на схід за розпорядженням Тернопільської облдержадміністрації, яку допомогу ви отримали від нашої обласної влади? Хто найбільше допомагав вам?
– Власне, розпорядження ніхто мені не давав, все сталося само собою, можу навіть сказати – добровільно.
Хто допомагав? Всі, хто хотів і міг. Облдержадміністрація домовилася з лісовиками, вони дали ліс. Аграрії допомагали з частиною продуктів. Доставка всіх решти матеріалів і техніки трималася на допомозі від «Тернопільбуду», а саме дякуючи Василю Лилу та Володимиру Дубині (керівник «Промбуду»), а також Івану Капустяку («Тернопільбудмеханізація»). Завдячуючи їм, ми змогли виконати поставлені перед нами задачі.
– Які ще труднощі мусили переборювати?
– Багато траншей копали вручну.Технікою зробити це було не можливо у зв’язку з природнім рельєфом, розташуванням зелених насаджень, асфальтових доріг і т.д.
Загалом ми мали 15 одиниць техніки – екскаватори, автокрани, бортові вантажні автомобілі, вантажні самоскиди, автобуси та трейлери. З нами також була бригада швидкої допомоги. За потреби техніка довозила грузи, перебазовувала землерийну техніку, автомобілі для доставки металоконструкцій сипучих матеріалів, та інших вантажів.
Особисто для мене була цікавою структура грунтів. Ніде більше такої не бачив. Вона дуже складна і різноманітна, добряче утруднювала земляні роботи.Скажімо, на одному опорному пункті ми працювали з 7 різними типами грунтів – глина, суглинок, чорна земля, пісок з глиною, піщаник, скальний грунт, м’які та тверді доломіти. Було багато включення шахтних порід,зустрічалося навіть закам’яніле дерево. Для мене залишається загадкою – на такій відносно малій площі можуть бути усі типи грунтів – від 1 до 7 категорії включно.
А так – дощі, обстріли…
– Ви побували під обстрілами, техніка зазнала пошкоджень. На щастя, люди не постраждали. Що було найважчим? Обстріли чи ….?
– Найважчою була думка: «Пролетить мимо чи попаде?»
Перше хрещення відбулося на третій-четвертий день – неподалік сепаратисти кинули міни. Переконаний – так вони намагалися залякати нас. З часом ми настільки звикли до автоматних черг, що навіть не звертали на них уваги.
Через місяць-півтора, коли вже частину робіт виконали, почали літати безпілотники. Військові просили нас заглушити техніку на той час, щоб була повна тиша.Останні три тижні обстрілювали через день. Були дні, коли ми просто немогли працювати, бо чекали обстрілів. Безпосередньо по наших позиціях обстрілів було трохи більше десяти.
Частина нашої техніки отримала пошкодження – осколки попрошивали кузови, колеса, радіатори, побили скло у вікнах. На щастя, ніхто з наших людей не постраждав.
– Кого з працівників найбільше хотілося б відзначити?
– Виконроба БУ «Житлобуд-2» Юрія Копача, він організовував роботи, працював з людьми. Коли треба було – брав в руки лопату чи інші інструменти і працював власноруч, показував на власному прикладі.
Велика вдячність від усіх нас Незнайомій Світлані Олегівні за те що не будучи професійним поваром взяла на себе відповідальність за наше харчування від першого до останнього дня. Щодо харчування, слід сказати, що допомогли аграрії нашої області, нашітернопільбудівці передавали власні кошти та харчі, частину продуктів купували на місці за кошти «Тернопільбуду». Велика допомога надійшла від волонтера ВасиляКонька.
– Як відпочивали на вихідних?
– Вихідних у нас не було. Взагалі. Всі два з половиною місяці ми працювали без жодного вихідного з 8 до 6-ї вечора, тільки в неділю робили собі перепочинок на пів дня. Також повноцінної обідньої перерви ніколи не мали – привезли обід, розлили по тарілках, хлопці поїли, кілька хвилин для перепочинку – і до роботи.
– Звісно, раніше перебувати під обстрілами вам, Богу дякувати, не доводилося. Проте чи були у вашому професійному житті екстремальні ситуації?
– Ця ситуація – найбільш екстремальна. Хоча можу пригадати також як відбудовували школу в селі Плотича Зборівського району після страшного буревію, школу в Борщеві відновлювали після пожежі, також школа в ПробіжнійЧортківського району. «Тернопільбуд» розбирав завали після стихійних лих чи вогню і відбудовував їх всього лиш за 1,5-2 місяці. Це -показник високої майстерність керівництва та працівників. Всі ці роботи виконувалися на замовлення ОДА, але не за всі роботи потім вони розраховувалися з нами..
– Як місцеві мешканці відносилися до наших будівельників?
-Багато допомагали нам воєнно-цивільні адміністрації на місцях, відносилися з розумінням. Хочу особисто подякувати Онищенку Юрію Івановичу, голові міста Попасна, Власенку Роману Геннадійовичу, голові райдержадміністрації, Охрименку Миколі Михайловичу, голові райради. Вдячний їм: куди не зайдеш, в які двері не постукаєш – всюди приймали з розумінням і людяністю, допомагали чим могли.
Чого не можу сказати про населення Попасної. На жаль…
– Будь-яка життєва ситуація розглядається мудрими людьми як урок, який доля підносить нам. Що доброго запам’яталося? Що вразило чи, можливо, здивувало?
– Те, що солдати на позиціях, не маючи самі достатньо їжі, підгодовують всіх бродячих собак і котів… і як не дивно, діляться їжею з місцевим населенням.
І вразило: зазвичай душі людей в таких ситуаціях черствіють, та не в наших… Побачивши, що плаче сусідська маленька дівчинка тому що завтра останній дзвоник в школі, а їй нічого одягнути,медикибригадиТернопільської швидкої допомоги, які нас обслуговували, посадили її в машину, об’їхали усі магазини, які працювали на той час, ринок і за дві години дитина мала весь одяг – починаючи з білих носочків, туфликів, бантиків і закінчуючи шкільного формою.
До слова:
Юрій Оніщенко, міський головаПопасної в Луганській області, 11 липня був викрадений бойовиками за те, що він передав міліції списки бойовиків. Також він планував евакуювати із зони бойових дій місцевих дітей з їхніми мамами. Наразі він звільнений з полону. Найманці його побили, прострелили ногу, завдали ножове поранення. Після цього в нього стався серцевий напад.
Ліана Гаврилюк
