Письменник Василь Шкляр презентував у Києві свій роман “Маруся”, який вийшов друком цієї осені. Писав її майже втричі менше за “Чорного ворона” – 5 років, тоді як попередній роман забрав 13 років письменницької праці.
– Чому роман забрав так багато часу?
– Марусю написав швидше, бо я вже був у тій епосі. Коли я писав Чорного ворона, довго входив в ту епоху, щоб відчути її на запах, на смак, відчути всі її реалії. Коли пишеш історичний роман, мало самого фактажу про героя чи про ті обставини, в яких він діяв. Треба знати навіть те, що не входить в твою книжку. Через те коли я писав “Марусю”, перечитував мемуари Денікіна і його офіцерів. Події в Києві я відтворив з документальною точністю. Той же курінний Осип Станімір залишив книжку “Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 років”. Багато наших старшин залишили спогади. Треба було все це осмислити. Я був настільки прив’язаний до документального матеріалу, що це навіть іноді шкодило художній тканині твору. Ці події, особливо київські, у мене відтворені погодинно. Цей роман, як і “Чорний ворон”, написаний на міцній документальній основі. Я боявся, як його сприймуть люди. І мене дуже тішить, що дехто з авторитетних, як от шевченківський лауреат Тарас Федюк, сказав: “Мені Маруся видається навіть сильнішою саме в тому реалізмі”. Я першу книжку повіз внучці Марусі по братові Лізі Соколовській, які живе в селі Горбулів на Житомирщині. Мені її оцінка була дуже важлива. Вона прочитала і сказала: “Дивне враження, що ця дівчинка десь поруч”. Ще у мене є такий читач – сотенний УПА Мирослав Симчич, на псевдо Кривоніс. Йому “Маруся” сподобалася ще й тому, що у романі сильна галицька тема. В цьому романі я зробив певний уклін галичанам.
– Ви проводите паралелі між тодішніми визвольними змаганнями і подіями в Україні останнього року?
– Збігів дуже багато. На Майдані ми боролися порти Росії, як і сто років тому. Це українсько-російська, а не громадянська війна. Коли галичани в кінці серпня 1919 року узяли київ. Їм було наказано: обсадити, але не стріляти. Бо з лівого берега в цей день ішли вже на Київ денікінці. Коли денікінці пішли по Інститутській униз на Хрещатик, то курінний 8 Самбірської бригали Осип Станімір вибіг і сказав: “Стійте, далі ви не підете”. Якісь просто знаки провидіння, що саме на тому місці, де курінний Осип Станімір зупинив денікінців, під час революції торік виросла наша перша барикада, яку назвали “Львівська брама”. Галицький генерал Антін Кравс їде на перемовини з денікінським генералом Бредовим, – від думи, повертає на вулицю Олександрівську, тепер Грушевського. Його автомобіль там підбивають. Точнісінько на тому місці, де виросла друга наша велика барикада на Грушевського. Наказ оцей – “обсадити, але не стріляти” теж нагадує сьогоднішній стан на війні. Тоді саме через наказ не стріляти денікінці підступно роззброїли галичан.
– А вдалося відтворити характери?
– Про братів Соколовських відомо було чимало, документів про них збереглося багато. Це були надзвичайно патріотичні хлопці. Їх виховав батько, який був начальником штабу в них, Тимофій Соколовський, який, до речі, прийшов з Холодноярщини. Очевидно, він за якесь ворохобництво мусив тікати на Полісся, він виховав усіх дітей в такому дусі, що вони ставали один одному на заміну. Троє загинули в один рік. Потім їм на заміну прийшла сестра Маруся. Думаю, вона загинула, звісно… Просто родина вірить, що може, й вижила. Бо “герої не вмирають”. Тому про загибель у романі я не писав.
– Частка вигадки в романі, мабуть стосується цих моментів, які дають надію?
– Звичайно, у мене правди більше, ніж домислу. Домисел якщо в мене і є, то він правдивіший за саму реальність. У мене був дивовижний випадок, коли я в “Чорному Вороні” описував зустріч отамана Гризла з Чорним Вороном у Мокрій Калигірці. Мені треба було придумать якусь місцину, де вони зустрілися: якесь урочище, чи балка, чи лісок. Письменник виглядає переконливішим, коли пише точні назви. Думаю, як би його назвати? Напишу “зустрілися в Заячій балці”. Потім думаю, в Заячій – ні, заєць символ страху, так, наче вони боягузи і від когось ховаються. А хай буде Лисяча балка. За якийсь час я поїхав у Мокру Калинівку все-таки подивитися на ці місця, бо я географічно дуже точно все виписую, не вигадую. Їду на Мокру Калинівку, дивлюся, знак-стрілка. Я остовпів: Лисяча балка.
gazeta.ua
- Останні
- У тренді
