Він «нахабно відчиняє двері літератури ногами». У шістнадцять років видав збірку новел, отримавши порцію позитивних відгуків від «мастодонтів» сучасної української літератури. У дев’ятнадцять очікує на вихід із друку роману. Про себе каже: «Світ ловив мене, але я не тікав». Хто він? Знайомтеся – уродженець Тернопільського краю, представник талановитої молоді Ромко Чихарівський.
– Романе, розкажи, як ти дійшов до того, що написав книжку? Коли і як виникло бажання писати?
– Я до цього, можна сказати, навіть не дійшов, а докотився. Все відбулося само собою. В тому віці, коли починав писати, для мене не було важливо, чому саме цим хочу займатися. Я не те що писав – пописував. Назбиралося якраз на тонесеньку книжечку. Гадаю, тут допоміг мій юнацький максималізм, а також те, що я хотів когось із себе вдати. Або самоствердитися. Якось так це називається, мабуть. Бажання писати виникло ніби між іншим. Тепер розумію, що так само могло з’явитися бажання малювати, грати якусь музику, займатися якою-небудь творчістю. Але маємо те, що маємо.
– «Святі не вимовляють «р» – твоя дебютна книжка, написана в шістнадцять років. Дехто не вірить, що в такому юному віці можна написати такі досить зрілі речі.
– А хіба то дорослі і зрілі речі? Якщо так, то не тому, що я маю якийсь досвід. Більше того – мені його бракує, бракує відчуттів, емоцій, ще чогось там. Але натомість є надлишок запалу. У книзі начебто намагався випередити самого себе, що, будьмо відверті, не є добре. Бо «Святі…» – то книга, якій спостережливий і вибагливий читач нізащо не буде вірити просто так. Гадаю, що і в шістнадцять років можна написати щось подібне. Я розраховував лише на те, що моя книга буде не дуже поганою. Особисто знаю людей, яким книга не сподобалася. Такі люди є моїми улюбленими читачами, я їх ціную і люблю найбільше, бо у них великі запити, висока планка. Ці читачі вимогливі щодо автора. А якщо хтось не вірить, що в такому віці можна щось добре писати, нічого. Це означає, що він просто не купить моєї книги.
– Відомо, що твоя збірка «Святі не вимовляють «р» отримала назву від однойменного оповідання, яке до неї входить. Чому саме назва цього твору стала назвою збірки?
– Мені така назва видалася найдотепнішою з усіх, які були. Зрештою, видавці це теж схвалили. Щоправда довго роздумував над тим, як назвати книгу. Навіть просив допомоги в читачів – робив опитування в соціальній мережі.
– Які були відчуття, коли тримав у руках свою першу книжку?
– Коли тримав «Святих…» у руках, відчував себе татом, який опинився в пологовому будинку і нарешті має можливість потримати свою дитинку. Видання книги спонсорувала Мала академія наук України, за що їй щиро вдячний. Видання книги я довго і нудно анонсував, тому її перша презентація була для мене справжньою подією. Спершу на презентації з’являлися або друзі, або знайомі, або знайомі знайомих. Але коли читачами книги потрохи ставали нові і чужі мені люди, почав відчувати, що це все не просто так, що це справді має якийсь сенс.
– Звідки береш теми для сюжетів?
– Багато експериментую, ризикую, подорожую. Намагаюся урізноманітнювати своє скромне життя, як тільки трапляється така нагода. Хоча останнім часом нічого майже не пишу. Багато читаю, фільми дивлюся, значну частину уваги звертаю на організацію свого побуту, спостерігаю за всіма і за усім. Звідти й беру теми.
– Як би ти окреслив жанрово-стильове спрямування своїх творів?
– Мояперша книга «Святі не вимовляють «р» – збірка новел. Тут усе просто. Друга книга, яка вийде спеціально до Львівського Форуму книговидавців у вересні, – це роман «Мудація». Часом ще пописую есеї, але це не має значення. З жанрами ми розібралися. А от щодо стилю, то нічого не скажу. Це не моя справа, не думаю про це.
– Розкажи про свій новий роман, у чому його «родзинка», чого очікувати читачам?
– Та звідки я знаю, про що мій роман. Я хоч і написав його, але ж не читав (посміхається). Лев Толстой колись казав: «Якби я міг сказати у кількох словах, то не писав би цілу книгу». Зрештою, не знаю, чи той роман чогось вартий, тому не хочу його рекламувати, не хочу заохочувати читачів чи щось у цьому роді.
– Звідки черпаєш натхнення для написання нових текстів?
– Нізвідки я його не черпаю. Я дуже пасивний. Рідко маю бажання писати. Якщо є можливість не писати, з радістю її використовую. Процес писання для мене неважливий, не думаю про те, де б то почерпнути щось таке, що прийнято називати натхненням. Хвилини творчого екстазу приходять рідко і несподівано. Принаймні мені так здається.
– Кого з українських чи зарубіжних письменників можеш назвати своїм учителем?
– У першу чергу – Альбера Камю. Він мені надзвичайно близький своїм світосприйняттям. Можу багато авторів називати, особливо зарубіжних, але найбільше все ж ціную Камю. Серед українських письменників подобаються Тарас Прохасько, Богдана Матіяш, Остап Сливинський та багато-багато інших.
– Чим займаєшся сьогодні? Мрієш про кар’єру літератора?
– Останнім часом мешкаю в Польщі. Нещодавно отримав стипендію у Любліні, маю шанс залишитися там і вчитися на журналіста. Вагаюся, адже страшенно тягне до Львова, де рік часу навчався в університеті на філології. Це був найкращий рік у моєму житті. В Любліні не так затишно, як у Львові. Хотів би залишитися в місті Лева. Про кар’єру літератора навіть не мрію. Після того, як почав активно читати і перечитувати твори Нобелівських лауреатів, видалив усі свої нотатки, синопсиси, всі файли з писаниною. Мені більше подобається читати. Настільки, що я волів би зовсім нічого не писати, аби мати більше часу для читання.
Розмовляв Андрій ОМЕЛЬНИЦЬКИЙ, газета «МІСТО».
