Хоча з Чорткова до Виноградного, що над самісіньким Дністром, буде кілометрів під шістдесят, добра звістка, як і, зрештою, недобра, шириться доволі швидко. Якось сусід по під’їзду Тарас Сушко каже: вартувало б вам навідатись в одне село колишнього Заліщицького району. Там люди не зоставили в біді важкопораненого на війні односельця. Поки він поневіряється по лікарнях, вони гуртом взялися добудувати йому хату, яку почав зводити ще покійний батько. Тож одного погожого березневого дня ми з сусідом (як-не як – «першоджерело інформації») вирушили в дорогу…
Нас уже чекали: староста Зозулинецького старостинського округу Надія Мандзюк, матір воїна Василина Коцюб і актив села.
– Звати хлопця Степан Коцюб, він 1989 року народження, – вводить в курс справи Надія Богданівна. – 7-го березня минув рік, як його призвали до лав ЗСУ. Після місяця навчання потрапив на фронт. Був стрільцем-санітаром, вивозив з поля бою поранених і загиблих. На початку січня цього року отримав важке поранення – пряме попадання у бліндаж. Розірвало деякі внутрішні органи, осколки посікли голову, спину, отримав перелом руки, але найгірше – втратив обидві кінцівки вище колін. До того ж руку недобре склали, днями зробили ще одну операцію.
Спершу лежав у Дніпрі. Коли нам дали знати, зібралися було їхати. Але лікар сказав, що можемо розминутися з ним в дорозі.
Відправили його до Вінниці. Наступного дня, завдячуючи Заліщицькому міському голові Івану Дрозду, що надав заправлений автомобіль, плюс до цього виділив 10 тис. грн на першочергові потреби, до нього поїхали мама, хресний і тітка. Потім ще раз з’їздили до Стьопки, уже і я поїхала, Іван Петрович також допоміг з транспортом. У Вінниці він довго не був – зробили все необхідне і перевезли до Львова.
Там до нього було чудове відношення, прекрасні лікарі, медсестри. Однак тижнів два тому в нього сталася важка депресія – хлопець перестав відповідати на телефонні дзвінки, ні з ким не спілкувався і відмовився від їжі. Чотири дні не було з ним ніякого зв’язку.
Ми знову поїхали до нього, із Зозулинської амбулаторії взяли «швидку». З нами ще підсіла волонтер, людина прекрасної душі Марія Войцеховська. Вона привезла Степанові інвалідний візок з електронним управлінням на пульті, ще дістала ліжко й електричну плиту для нової оселі. Матір залишилася в нього на тиждень, і хлопець швидко пішов на поправку. Навіть сів в інвалідний візок, хоча ніяк не хотів цього робити. І уже вчора його відправили до Трускавця на подальшу реабілітацію.
Як виникла ідея з будівництвом нової оселі для важкопораненого воїна-односельця? – цікавимось в очільниці села з милозвучною назвою Виноградне.
– О, це заслуга всього нашого села. Коли прочули, що зі Степаном трапилася така біда, молоді ґазди, його друзі, які зараз на фронті і тут, в тилу, зорганізувалися й озвучили таку сміливу пропозицію – збудувати йому новий будинок, бо старенька глиняна хатина, де він досі тулився з матір’ю, вже нікуди не годиться. Та й у його теперішньому становищі йому там було б украй важко.
Цегляний будинок на околиці села почав зводити ще на початку 90-х років батько хлопця. Поставив коробку і накрив шифером. Пам’ятаю, Степанко ще бігав тут маленьким, адже живу поруч по сусідству. У 2009-му батько помер, так і не закінчивши будову. Матір на свою мізерну зарплату в клубі не могла потягнути будівництво, треба було ставити єдиного сина на ноги. Тож недобудована оселя стояла досі пусткою…
Приблизно місяць тому я кинула клич у нашій місцевій групі у Вайбері – хто може, прийдіть допомогти у добрій справі.
Я вам не можу передати словами, що тут творилося! У той понеділковий день, 4-го березня, на об’єкті працювало близько 70 людей. Для нашого маленького села, де офіційно рахується триста з лишком душ, це дуже багато. До того ж, немало сільчан знаходиться за кордоном. Чимало хлопців на війні – 24 чоловіки. До слова, тільки двох мобілізували, решта пішли добровільно! Маємо й поранених, один сільчанин числиться у списку пропалих безвісти.
Отож, одні працювали на розчистці території, інші підбивали стелі, стелили на горищі утеплювач, інша група чоловіків копала криницю і рів під трубу й електрокабель до неї майже до Дністра – там близько вода. Потім поставили вікна, вхідні двері, поштукатурили стіни й залили стяжку. Тепер чекаємо, щоби підсохло, і будемо рухатися далі.
Є у нашому селі проєктант Іван Стронський, під його умілим керівництвом хлопці працюють, звичайно, враховуються усі побажання молодого господаря. Не можу не згадати й майстра на всі руки Івана Ільніцького, котрий тут буквально днює і ночує. Мабуть, немає такої роботи, яка б йому не корилася, чи оселі, де б він не приклав своїх золотих рук. І будує, і мурує, і верхи кладе, і криниці копає. Встановлені каплички в селі – теж його рук справа. Навіть покриття на церкві перефарбувати ніхто не наважився, крім нього.
Майстер на всі руки з Виноградного Іван Ільніцький з матір`ю Степана Василиною Коцюб біля викопаної криниці
Звичайно, ми не могли не завітати всередину самої оселі.
– У кімнаті ліворуч мешкатиме матір, а це – Степанова спальня. Прямо по центру буде кухня, справа від неї – велика душова, щоб він міг на візку заїхати. На дві спальні поставимо кахельну грубку, на всяк випадок, якщо раптом не буде газу.
До речі, газ і світло ще не підведені. Електрики обіцяють під’їхати 8-го числа, сподіваємось, і газ до зими проведемо. Прочувши про це, згаданий вище сусід був категоричним: не завтра-післязавтра, а ще вчора вони мали тут бути! І не важливо, приватні це структури чи ні. Вони в якій державі знаходяться?!
Цікавимось у матері, що каже на те Степан, дізнавшись, що йому будують нову оселю. Жінка відповідає, що син усім задоволений, надзвичайно радий. Хлопці йому постійно телефонують, включають відео, як працюють, печуть бараболі. Веселий, каже, в паніку не впадає.
– Це лише початок, – продовжує пані Надія, – основну «чорнову» роботу зроблено. Головне, аби підсохли стіни. Тоді залишиться пошпаклювати; зробити натяжні стелі, вмеблювати, забетонувати подвір’я тощо. Перекриття даху залишимо на пізніше.
Звичайно, ще треба купу грошей. Люди з села здають, хто скільки може. З-за кордону надсилають перекази односельці, вчителі із Зозулинської школи скинулись колективом, міська рада виділила 30 тис. грн, обіцяють ще додати. Наша ціль – закінчити повністю хату. Степан має приїхати на все готове. Якщо його випишуть раніше – відправимо кудись на курорт. (Сміється.). Ось побачите, за якийсь місяць все буде готово. Наше село дуже дружне. Впораємось!
Це й без слів жінки зрозуміло. Чому нас так «зачепила» ця історія? За два роки з початку відкритого російського вторгнення доводилося чути про чимало яскравих прикладів прояву людської доброти і милосердя до тих, хто опинився в скрутних життєвих обставинах. Але щоб замахнутись на цілий будинок, та ще й всім миром…
У наші дні особливо важливо, щоб не відчували себе покинутими державою і суспільством воїни, які віддали за Батьківщину своє молоде здоров’я, сім’ї, родини загиблих. Скажімо, мешкає на Чортківщині родина, яка за час широкомасштабного вторгнення втратила усіх трьох своїх дітей. Молодший син загинув на фронті ще у перші місяці війни, старший невдовзі пропав безвісти, виконуючи бойове завдання, а згодом помирає від невиліковної хвороби донька. Чи можна чимось зарадити згорьованим батькам? Хто їм замінить найдорожче, що вони мали в житті?
Боже, скільки лиха наробила ця клята війна! Хай будуть прокляті ті, хто її розпочав…
Любомир Габруський
Головний редактор chortkiv.city
