Історія перша. Василь і Ласочка
«Як ми любились та й розійшлися. Тепер навіки зійшлися знов», — слова цієї пісні довелося приміряти на себе Уляні та Василеві. Любилися-кохалися вони колись, долі свої поєднати мріяли, поки не пробігла між ними чорна кішка. Сталося це після весілля двоюрідної сестри Уляни, в котрої та була за старшу дружку. На рівному місці, як то кажуть, Василь приревнував кохану до дружби Мирона. Але ж не було Уляниної вини в тому, що, за весільним звичаєм, дружба сидів поруч із дружкою, запрошував її до танцю. Не могла ж вона сказати Миронові: «Не підходь до мене, бо в мене є хлопець — майже жених». А в того «майже жениха» безпідставні звинувачення взяли перевагу над любов’ю — і розлучилися закохані.
Їм, двадцятирічним, на порі було створити сім’ю, діточок народити. Але гаряча й нетерпляча молодість часто здатна на такі необдумані вчинки, про які потім доводиться жалкувати навіть усе життя.
Минали роки. Ніхто не пропонував Уляні руку й серце. Траплялися хлопці, але то все так, без серйозних намірів, тож до весілля не доходило. А ось чому Василь не знаходив собі пари — загадка. Чи не стрічав більше такої, як Уляна, чи були на те якісь інші причини. Так обоє дохолостякувалися, аж поки не виповнилося їм по сорок років. Задумався тоді Василь, що так і до сивої бороди недалеко і… посватав Уляну.
Жили вони щасливо, впиваючись нерозтраченою (і водночас втраченою роками) любов’ю. Уляна не раз ловила себе на думці, що якби вони тоді побралися, то хтозна, чи була б вона такою щасливою. Василь, окрім своїх обов’язків, виконував іще й жінчину хатню роботу, лагідно Уляну Ласочкою називав. Дітей вони вже не нажили, тож любов свою порівну ділили на двох. Не раз, бувало, Уляна казала:
— Чудний ти, Василю, був тоді в молодості. Через твої ревнощі я мало в дівках не залишилася до кінця віку. А найгірше те, що материнського щастя не пізнала.
— Ну не сердься, Ласочко, — пригортав до серця дружину. — Що було — те було. Назад уже не вернути наші літа, то навіщо тепер собі й мені душу ятрити? Зізнайся: а тепер хіба ти не щаслива зі мною?
Але того щастя доля відміряла Уляні не мало-не багато — всього лише двадцять вісім весен. Захворіла жінка невиліковною недугою і миттєво станула, як свічечка, в неповних шістдесят вісім. Як же побивався Василь за своєю дружиною — словами не передати. Схуд, змарнів, майже щодня ходив на могилу й довго вдивлявся в портрет, із якого з-поміж вінків усміхалася його Ласочка.
На сороковий день зійшлися родичі та сусіди до церкви на поминальну молитву за Уляною. Очікували Василя, але його все не було й не було, тож вирішили розпочинати без нього. Аж тут убігла захекана й стривожена племінниця і ще з порога крикнула на всю церкву: «Вуйко Василь помер!»
…Вони прожили відміряний їм Господом вік щасливо. А після відходу Уляни Василь не хотів коротати на самоті свої дні-вдівці. І тоді, коли душа любої дружиноньки Ласочки покидала землю, його душа поспішила їй навздогін.
Історія друга.
Смикнув нечистий на заміжжя
Оля була закохана в Сергія ще зі шкільних років. Юнак спочатку нехтував її увагою — іншим однокласницям приділяв більше своїх залицянь і жартів. Але останнього навчального року між Олею та Сергієм була взаємна любов.
Та продзвенів останній дзвінок і покликав кожного зокрема обирати свою життєву дорогу. Сергія заманила військова справа, і його вибір припав на Київ. А Оля здобувала професію педагога в Чернівцях. Молоді люди часто обмінювалися листами-освідченнями з надією на спільне майбутнє. Але доля внесла в їхні мрії свої корективи.
Після закінчення вишу Оля одержала скерування в одне з приміських сіл — і там за нею почав упадати настирливий хлопець Петро. Настільки настирливий, що хочеш-не хочеш, а невдовзі дівчина вже просто мусила вийти за нього заміж. Добре, що Петро виявився порядним і не кинув її напризволяще. Щойно дізнався, що Оля чекає від нього дитину — відразу ж повів під вінець.
Жили щасливо: збудували ошатну оселю, виростили сина й дочку, внуків діждалися, а ось до глибокої старості довікувати в парі не судилося. Помер Петро – і залишилася Ольга сама в своїх хоромах. Словом перекинутися не мала з ким, бо діти навідувалися тільки у вихідні та внучат на канікули привозили. Ще коли на роботу ходила, то відрадніше було на душі, але після виходу на пенсію пропрацювала ще три роки й змушена була поступитися місцем молодим.
Аж тут на 24 липня, саме в день Ангела, Ольга одержала запрошення — рідна школа скликала на зустріч однокласників. Зраділа невимовно, адже так хотілося побачитися з тими, кого не стрічала десять, тридцять, а то й усі п’ятдесят літ. Збирався їхній клас на 25-й ювілей, але вона не змогла тоді приїхати через сімейні обставини. Тож чим менше залишалося днів до зустрічі, тим більше хвилювань було на серці. Здавалося, вже й години рахувала. «Цікаво, думала, — як склалися долі у всіх? А чи впізнаю я когось через стільки років?»
Чи сподівалася побачити своє перше кохання? Десь на самому денечку серця жевріла така надія… І він приїхав. І вони зустрілися – обоє сивочолі, змужнілі.
— Ну, привіт, зраднице! — затиснув Сергій Ольгу в дужих обіймах.
Відтак наговорилися, назгадувалися, наплакалися, насміялися — все, як у всіх однокласників, котрі стрічаються в рідній альма-матер через багато років після випускного. Сергій, відставний військовий, також уже вдівець. Живе у Києві сам. Діти із сім’ями мешкають за кордоном.
— Олюсько (тільки так він колись її називав), а поєднаймо тепер наші долі й серця. Для цього немає жодних перешкод, адже ми тепер дорослі, — пожартував і додав цілком серйозно:
— Продавай своє помешкання — і гайда до мене, до Києва. Може, колишня любов ще не зовсім зотліла в наших серцях? Може, ми ще розпалимо наше багаття? Як кажеш, зраднице ти моя? Погоджуйся.
І вона погодилася. Гроші, виручені за продаж хати, віддала дочці на розвиток ресторанного бізнесу і вже через місяць стала повноправною киянкою та помалу входила в нову колію життя.
Статус дружини Ользі доводилося освоювати заново. Заново вчилася солити, солодити, підкислювати страви і навіть по-новому сушити випрані речі, вивчати смаки й уподобання теперішнього (з колишнім було набагато простіше) чоловіка. А вони в нього, як з’ясувалося, були не тільки вимогливими, а й примхливо-вибагливими.
І як не намагалася Ольга бути такою дружиною, якою хотів її бачити Сергій, та терпеливо і без нарікань виконувати всі покладені на неї обов’язки, в його словах і очах не помічала ні похвали, ні тим паче захоплення.
А почуття, що на зорі їхньої юності були такими романтичними і гарячими, тепер ледве тепліли. Ними не те що сердець, а й рук неможливо було зігріти. Але Ольга старалася, бо сподівалася, що все налагодиться, що вона з усім впорається — якщо не з любові (точніше, з поваги) до чоловіка, то хоча б заради того, що тепер їй просто нема куди йти.
Але через вісім місяців умовного випробувального терміну без усякого жалю і співчуття Сергій прорік:
— Я чомусь сподівався, що ти інша, а насправді ти якась… холодна. Пробач, але ми повинні розлучитися.
Після смерті Петра це був другий удар для Ольги. Жаль так стиснув серце, що навіть сльози застигли в кутиках очей і не могли пролитися. Такою приниженою, розтоптаною за свої 68 років Ольга ще ніколи не почувалася. Через заціпеніння вона навіть не спромоглася запитати чоловіка, куди ж їй, безхатченці, тепер іти.
А й справді, куди? Дочка співчувала мамі, жаліла, але в своєму помешканні місця для неї не мала. А гроші вже вклала в ресторан. Прибутки, звісно, він дає, але не такі, аби придбати матері бодай маленький власний куточок. Зійшлися на тому, що Світлана щомісячно переказуватиме на мамину банківську картку по 200 доларів. Але ж потрібна сума накрапає не за рік і не за два, тож сестра звернулася до брата:
— У вас місця більше, заберіть маму до себе.
І чуйна невістка Люда, попри те, що в їхній оселі вже мешкала на той час її мама (змушена була забрати з села), взяла й свекруху.
Як не дивно, але свахи зжилися одна з одною. Людині співробітниці навіть заздрять їй: «Добре тобі: прийдеш додому, а там — прибрано, попрано, їсти наварено…»
Ольга вже втратила надію на свій персональний куточок, адже доччиних внесків ще накопичувати й накопичувати, а їй невідомо скільки літ відміряв Бог.
— І смикнув мене нечистий на те друге заміжжя, — не раз ремствує жінка. — Сиділа спокійно в своїй хаті, ні від кого не залежала, тішилася Мухтариком і Мурчиком, матіолу й чорнобривці під вікнами висівала, городець обробляла, діти і внуки мене провідували… Чого ще треба було? Але ж ні! Перше кохання свиснуло з-за воріт — і вона, стара дурепа, як у юності, стрімголов помчала на той посвист, не задумуючись, чим для неї обернеться такий необдуманий вчинок.
…А нещодавно сваха підкинула слушну ідею, та й Ольга сама тоді спіймала себе на думці, що, може, то Сергій так помстився їй за те, що вийшла колись заміж за іншого. Але як би там не було — він вчинив негідно. Не по-чоловічому, не по-людськи. Офіцери так не чинять.
Виявляється, перше кохання не завжди солодке…
Мирослава СЕРЕДЮК.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел
