Мене завжди вабили сосни. Де б я не була, скільки разів би не переїжджала, змінюючи квартири, вулиці, будинки, міста, села… завжди поруч росли сосни. І ще люблю, коли вечірнє сонце заливає своїм золотом густе гілля цих вічнозелених крон.
Люблю стояти біля сосни, нюхати її, торкатися її кори, дивитися на тоненькі потічки густого клею, що витікають з її єства. Сосна для мене – це сум, це затишок, казка, містика, велич! Щоразу, коли дивлюся на неї, на обличчі з’являється усмішка печалі, щось в грудях щемить, а інколи мені навіть хочеться заплакати, чи то від щастя, чи то від туги… І така вона мені пісенна, і така вона мені таємнича, і так вона мене до себе кличе, зове. Кажуть, у кожної людини є своє дерево. Може, моє – сосна? Мовчазна, висока, гарна, велична, сумна… Сосна і захід сонця – оця мить, зустріч двох: планети і дерева; мить, яка мене зачаровує, ощасливлює, гіпнотизує. І не важливо, яка пора року за вікном, щовечора відбувається диво – сосна обіймає західне сонце…
Неля ДРИБОТІЙ
