– Жити в Канаді добре, але додому все одно хочеться, – розпочинає нашу розмову тернополянин Мар’ян Вархолік. Він уже сьомий місяць живе і працює у Торонто. У Тернополі Мар’ян усім відомий своїми скульптурами та картинами з сірників, пише “Нова Тернопільська”.
Про канадійців
– У Канаді життя дуже інтенсивне, не встигаєш помітити, як ті дні минають, – каже Мар’ян. – Вранці сідаєш у метро – майже всі пасажири досипають, ввечері повертаєшся – також сплять. Усі – як роботи, лише робота і дім, тільки у вихідні відпочивають. Взимку канадійці здебільшого відвідують усілякі кафе й музеї, а влітку віддають перевагу відпочинку на природі. Раз або двічі у рік, залежно від статків, мандрують по світу. Мінімальний заробіток там – 11,40 канадського долара за годину (1 канадський долар коштує близько 20 гривень – авт.), але якщо вирахувати податки, виходить близько 10-ти. За ці гроші можна досить непогано прожити, не те, що в Україні – рахуєш копійки від зарплати до зарплати, щоб вистачило. У Канаді українці на простих автомобілях не їздять. Автівки українців дуже легко розпізнати за маленьким гербом під номерним знаком.
Для студентів у Канаді – особливі привілеї. Нещодавній школяр, а тепер – студент вишу, може за свою стипендію орендувати помешкання, прохарчуватися і одягнутися. Для українського студента це, звичайно, фантастика! Якщо у тебе є цікаві бізнес-проекти, ти з ними йдеш до банку, і якщо вони перспективні, банк підтримає і допоможе у розвитку бізнесу. Таких слів, як «корупція» чи «кришування», там просто не знають…
Про українців у Канаді
– Українців у Канаді справді дуже багато з усіх куточків нашої країни, представників інших національностей там теж немало. Був на двох великих українських фестивалях, дуже сподобалося. Наша діаспора добре працює. Хоча й українці всілякі бувають. У магазинах комп’ютерної техніки зіткнувся з тим, що коли чули, що українець, не дуже охоче продавали товар. Виправдовувались, що мали кілька випадків, коли українці два тижні користувалися принтером, а потім приносили назад. Трапляються такі українці, які думають, як «правильно» схитрувати і обійти закон. У канадійців від того шок, бо там просто немає такого. Звичайно, це одиниці, але, як кажуть, одна вівця все стадо псує.
У школі, де я вивчаю англійську, усі знають, що я з України, цікавляться, розпитують. А коли в українському парламенті був конфуз Барни з Яценюком, запитували, що у нас за божевільня. Мені трохи соромно було за наших політиків… Багато канадійців стежать за подіями у нас на Сході, співчувають, а ті, хто має українське коріння, допомагають волонтерам.
Про медицину
– Коли приїхав до Канади, мені всі дуже почали звертати увагу на шрам на лівій щоці. Він у мене залишився після нападу собаки. Лікарі наклали шви, загоїлося. Особливого дискомфорту шрам мені не спричиняв, але в Канаді таке рідкість, бо якщо людина отримала травму, з нею відразу працюють пластичні хірурги. Відтак шрами після нещасних випадків «на пам’ять» просто не залишають. Я довго вагався, але лікарі переконали, що операція зовсім нестрашна. Медицина в Канаді, як у більшості розвинених країн, страхова. Відразу після приїзду мені дали ідентифікаційний номер і медичний страховий поліс. Якщо турбують якісь проблеми зі здоров’ям, то ти повинен спершу звернутися до свого сімейного лікаря, а той у разі потреби скерує до вузькопрофільного фахівця. Приміром, у моїй ситуації лікар спочатку давав запит до пластичного хірурга з проханням мене оглянути. Коли погодився мене обстежити, провели оперативне втручання. До речі, пластичний хірург на прізвище Антонишин виявився українцем. Його батьки – емігранти, навчили його добре розмовляти українською, тому нам було легко порозумітися. Лікар Антонишин час від часу їздить в Україну, оперує бійців. Каже, що українські лікарі дуже професійні, але рівень медицини і оснащення у нас низький. Оперували мене близько півгодини під місцевим наркозом, потім наклали спеціальний пластир і через деякий час усе майже загоїлося. Тепер від шраму не залишилося й сліду.
Про хобі
– Не думав вже, що буду у Канаді займатися своїм хобі. Праця на меблевій фабриці та навчання у школі займають багато часу. Але десь через два місяці інстинктивно почав шукати в супермаркетах сірники. Прийшов раз, другий, а на третій не витримав і купив. Мама, коли побачила, сказала: «Ну, знову починається!» Цікаво, що в Канаді сірники коштують долар, а в Україні я купував пачку за три гривні. Канадські сірники на 1,2 см довші та на 1 мм ширші від українських. Спершу думав, що продовжу виготовляти копії пам’яток архітектури, але помітив, що канадійці просто схиблені на спорті, і виготовив кілька «сірникових» картин з емблемами канадських волейбольних команд. Взагалі у Канаді дуже важко когось здивувати якимсь мистецтвом, тому я не сподівався, що відразу буду мати багато шанувальників. Однак викладачі у школі, коли дізналися, що таким займаюся, відразу почали запрошувати на всі можливі виставки. Окрім того, допомогли підготуватися, працювали над моєю вимовою.
– У своїх роботах використовую різні техніки, – каже Мар’ян Вархолік, – не хочу, аби мої роботи перегукувались чи були схожі на творіння інших «сірникарів». Загалом у моєму доробку понад 40 «сірникових» робіт. А почалося захоплення з Євро’2012. Я тоді на одному подиху створив кілька міні-копій найбільших стадіонів України.
Завдяки незвичному хобі Мар’ян перетворює звичайнісінькі сірники на неймовірні шедеври – замки, фортеці, стадіони, музичні інструменти, церкви. Остання його робота – портрет Кобзаря. Щоб його виготовити, майстер використав понад 15 тисяч сірників.
– Задумів та ідей багато, – ділиться планами на майбутнє Мар’ян. – Уже підготував кілька портретів. Хочу із сірників зробити портрети Івана Франка, Лесі Українки та Богдана Хмельницького. А далі – час покаже…
