Вона виходила на сцену в образі щасливої, сонячної співачки. Але мало хто знав, що за цією посмішкою – роки боротьби з депресією, самотність у чужій країні, важка фізична праця і крихка нитка надії, яка звалася піснею. Сьогодні Ольга Монастирська – авторка 114 пісень, поетка, режисерка, дизайнерка власних костюмів і людина, яка, нарешті, зважилася зняти маску.
Пише журнал CITY LIFE BUSINESS.
– Олю, чому ви так багато років приховували, що початок пісенної карʼєри припав на найскладніший період вашого життя? Для всіх ви були усміхненою, щасливою молодою співачкою.
– Так, ніби у масці, правда ж? Навіть якщо я й одягнула цю маску, то несвідомо, а швидше за все як засіб приховати свій біль. Я просто не могла признатися нікому, що мені погано. Уявіть: виходжу на сцену, співаю «Мамину калину» – таку позитивну, сонячну пісню, а всередині тягну зі собою величезний біль. Я тоді повернулась із Америки після чотирьох років життя там. І для всіх це виглядало як історія успіху: мовляв, приїхала з-за кордону, виходить на сцену, співає – значить щаслива, значить усе склалося. Але реальність була зовсім іншою.
– До переїзду ви були успішною режисеркою на телебаченні. Що змусило вас усе покинути й переїхати на інший континент?
– Усе дуже просто – кохання і подружнє життя. Попри щастя, яке мали, жили ми скромно. Знімали квартиру в Тернополі, мріяли про дітей і власне житло. Будувати майбутнє в такий спосіб було важко. А тут чоловікові пощастило – він виграв візу до США. Я, як любляча дружина, звичайно ж, поїхала за ним.
– На той момент ви вже писали пісні? Думали про кар’єру співачки?
– Я ніколи про це не думала і не ставилася до себе серйозно як до співачки. У нас в родині всі співали. Батьки не навчалися музики, але дуже її любили і цінували українську культуру. Ми збиралися на свята, дотримувалися традицій, жили скромно, але дружно. Ці цінності я отримала від них. З юного віку підзаробляла на весіллях – і це виявився колосальний досвід: я вчилася римувати на ходу, відчувала як народжується пісня. Потім, закінчуючи Теребовлянське училище, записала перші авторські пісні – «Мамина калина» і «Це Україна». З цими піснями я й поїхала до Штатів.
– Виходить, в Америці ви вже з’явилися як співачка?
– Це вийшло майже випадково. Я виступила на фестивалі «Ukrainian Days» – дуже популярному щорічному святі для діаспори. І місцеві газети, «Українське слово» та «Час і Події», написали про мене як про «співачку з Тернопільщини». Мені стало «вау». Я ніколи не думала про себе так. Це був момент, коли я вперше дозволила так себе назвати.
Але ми приїхали в Америку зовсім за іншим – за стабільним майбутнім. Тому я відклала обидва свої червоні дипломи і взялася до фізичної роботи. Мова незнайома, культура чужа, тіло не витримувало навантаження. З часом втома переросла у смуток, туга за домом ставала важчою. А коли народила сина і залишилась фактично на самоті – чоловік ходив у далекі рейси по два тижні – все це переросло в справжню депресію. Найважче було розуміти: поки мої однокурсники будували кар’єри й розвивалися, я починала з чистого аркуша. І так важко.
– Як ви зрозуміли, що треба повертатися?
– Коли зрозуміла, що депресію там не вилікую, я приїхала в Україну, але дуже виснаженою. Мама і тато ходили за мною і тихенько плакали. Ми об’їздили багатьох лікарів. Підтримка рідних і слова одного з фахівців стали тією точкою опори, після якої тато вирішив зробити все, щоб я повернулась до творчості – до пісень.
– А пісні справді допомогли?
– Якщо мені ставало зовсім важко ще в Америці, я починала писати. Пісні нагадували мені про Україну. «Мамина калина» – це не просто пісня. Це порятунок, слово, яким я чіплялася за цей світ. Я тоді не розуміла, чому пишу саме такі тексти – позитивні, мажорні, про світло і радість. А потім зрозуміла: це була моя боротьба за виживання. Кожна пісня – як ліки, як противага тому болю, що був усередині. Перший альбом «Мамина калина» – це 13 пісень, складених на любові до України. Потім сама дивувалась, як я тоді змогла написати такі тексти. Напевно, настільки великим був той біль за землею рідною.
– Музика для вас — це ліки?
– Пісня для мене – це дихання, це життя. Відколи з’явилася перша пісня – можна сказати, що це був початок мого нового народження.
– Ваші пісні настільки живі й природні, що слухачі сприймають їх як народні. Як ви до цього ставитесь як авторка?
– Для мене це найвищий комплімент. Народна пісня – це як звання народного артиста. Вищого рівня немає. Якщо твоя пісня звучить і її співає весь народ, якому ти присвятила свою творчість, – це честь. Саме любов до України, туга за нею в чужій країні – це і повернуло мене до творчості. Тому, якщо пісня стає народною, я відчуваю, що моя місія здійснилась.
– Ви пишете і для інших виконавців. Як це для вас – писати пісню не для себе?
– Це завжди починається з любові до артиста. Я слухаю його репертуар, відчуваю тембр, тональність, стиль і розумію яка пісня буде його. Це якийсь внутрішній музичний слух, дар від Бога. Ти просто відчуваєш – ось цій людині така пісня піде. І коли виконавець справді розкриває її – це неймовірне відчуття.
– Ваша творчість змінилась після початку повномасштабного вторгнення?
– Для мене особиста війна з Росією почалася набагато раніше – ще тоді, коли я була дитиною і не розуміла, чому на всіх музичних каналах звучить російська попса, а наша українська естрадна пісня – тільки на весіллях. Я ставала бунтаркою проти цього. Тому й писала, щоб наповнювати український репертуар якісною, сучасною, живою музикою. Після 2022 року з’явилися пісні зовсім іншого масштабу – «Слава Україні», «Сильна», пісня про Бучу й Ірпінь, «Солдат», «Все буде Україна».
– Чим зараз живе Ольга Монастирська? Що попереду?
– Зараз живу новим проєктом – і це, мабуть, найсміливіше, що я робила за всю свою творчу кар’єру. Він ще у таємниці, але завісу привідкрию. Для мене він дуже особливий. Це певне повернення до себе справжньої – до своїх витоків, адже за освітою я акторка і режисерка. І вперше за довгий час я дозволила собі повноцінно проявити це у творчості.
Це не просто музика. Кожна пісня одразу має своє відеовтілення – фактично маленькі фільми зі своїм настроєм, драматургією і характером. Тут багато гумору, сарказму, навіть певної зухвалості. Я свідомо відійшла від звичних образів і дозволила собі експериментувати. І глядач буде здивований – я змінила подачу, образ і навіть звучання голосу. Завдяки сучасним технологіям він став чоловічим. Це створює зовсім інше сприйняття. Така творча гра, експеримент і водночас виклик самій собі. Іноді потрібно дозволити собі бути різною, сміливою, навіть трохи провокативною.
Зараз проєкт тільки починає жити своїм життям. І мені важливо, щоб глядач відкрив його сам. Відчув. Можливо, закохався. А вже потім я розкрию всі карти.
Але моя мрія – незмінна: збагатити українську естраду. Показати світу, яка в нас прекрасна, різноманітна і сучасна рідна земля. Зберегти мову, бо мова – це код нації. І писати, доки живу та дихаю.
