Термін “люстрація” походить від лат. lustratio й означає “очищення через жертвопринесення”. В сучасному розумінні це – заборона діячам високого рангу, які скомпрометували себе, впродовж певного часу або довічно працювати на державній службі. Новітня люстрація була започаткована у післявоєнній Німеччині, як складова процесу денацифікації. Після падіння комуністичних режимів люстраційні процеси охопили більшість країн Східної Європи.
Люстрація, як важливий елемент декомунізації, відбулася у колишніх країнах соцтабору – Чехословаччині, Угорщині, НДР, Албанії, Польщі, Румунії та деяких пострадянських державах – Литві, Латвії, Естонії, Грузії. У Болгарії була проведена т.зв. “м’яка” люстрація. В державах, що утворилися після розпаду Югославії, окрім Македонії, люстрація не проводилася.
Здебільшого процес люстрації у цих країнах відбувався у 90-і роки минулого століття. Люстрація застосовувалась до колишніх високопосадовців комуністичного режиму, працівників спецслужб, агентів таємної поліції, іноді — до всіх членів комуністичних партій. Люстраційні заборони на зайняття важливих державних посад для певних категорій чиновників були покликані створити сприятливі умови для переходу з тоталітарних рейок на демократичні.
На відміну від вище згаданих країн люстрація в Україні запізнилась майже на ціле покоління. Адже після проголошення незалежності колишній радянський режим не було визнано злочинним, що дало можливість старому політичному класу плавно трансформувався у нову “еліту”. Змінивши червоний прапор на синьо-жовтий, українізувавши ідеологічну риторику – аби уникнути суспільного конфлікту, стара номенклатура досить легко пристосувалась до нових умов, забезпечивши собі тривале перебування при владі, зокрема, й через новітній запобіжник – створення фінансово-олігархічних груп. І лише Революція Гідності примусила владну верхівку запустити процес люстрації та ухвалити відповідний Закон “Про очищення влади” (2014).
Люстрація в Україні передбачала недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (або сприяли їх здійсненню), спрямовані на: узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки й оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Але це була обмежена люстрація, бо вона з часів незалежності виокремила лише 4 роки правління одного з президентів, залишивши поза увагою зловживання і злочини інших періодів.
Тодішня голова департаменту з питань люстрації Мін’юсту Т. Козаченко повідомляла, що за півтора року (станом на травень 2016 року) було люстровано лише 940 службовців з 5 тисяч, що потрапили під люстрацію. Виходить, що виконання графіку люстрації відбулося аж на 18,8%. Та й на цьому процес люстрації зупинився, хоча загалом під люстрацію підпадало ще 300 тисяч держслужбовців.
Взагалі люстрація в Україні була проведена невдало. З одного боку, вона мала вибірковий характер: звільнені були не більше тисячі осіб. Суспільні очікування не справдилися, реального очищення влади не відбулося, внаслідок чого українська люстрація обґрунтовано отримала оцінку як декоративна і формальна. Навіть новообраний Президент Петро Порошенко, який підписував закон про очищення влади, не мав права, відповідно до вимог люстрації, обіймати свою посаду, оскільки 9 місяців був міністром в уряді М.Азарова при тому ж В.Януковичу – якби в останній момент в закон не внесли поправку і необхідний термін для люстрації за перебування у злочинній владі В.Януковича не збільшили до одного року. Незабаром П. Порошенко домігся можливості з січня 2015 року на власний розсуд скасовувати люстрацію щодо певних категорій. А це вже сигналізувало про наявність “ручного” управління, а отже, кланового підходу до цієї справи.
З іншого боку, через недосконале законодавство і погано виписану процедуру (мабуть, спеціально), люстрація навіть такої невеликої кількості осіб була проведена з грубими порушеннями прав людини, що призвело до поновлення чиновників на посадах та поклало на державний бюджет України тягар багатомільйонних відшкодувань.
Але найважливіше те, що “український” варіант люстрації на відміну від “європейського” поза увагою залишив радянських та компартійних чиновників й працівників спецслужб радянської доби, які й досі отримують захмарні пенсії. Хоча ці злочинці й були згадані у законі про очищення влади, але питання виявилось запізнілим і вже не актуальним, оскільки вони адаптувалися, нівелювалися, відійшли на задній план або в інший світ. Але вони, зрештою, породили нащадків. А яблуко від яблуні далеко не падає. Ці нащадки виховані вдома у радянському, а отже чужому нам дусі. А діти-онуки енкаведистів взагалі зростали в атмосфері відвертої ненависті до всього українського. І це “виховання” вони перенесли на високі посади, які незаслужено отримали в незалежній Україні. Бо свій шлях в житті вони прокладали не самостійно, а завдяки злочинним зв’язкам, награбованим коштам і майну своїх “героїчних” батьків-дідів. Яскравим прикладом тут може слугувати тодішній Генеральний прокурор Юрій Луценко (Секретар Політради Соцпартії у 1996-1998), син колишнього першого секретаря Рівненського обкому КПУ (згодом двічі депутата ВРУ). Й цю зловорожу “пуповину” мала б перерізати люстрація.
В Україні є ще одна особливість, яка не була характерна для східноєвропейських держав, адже вони у часи соцтабору зберігали сяку-таку незалежність, а ми перебували в стані російської колонії. Отож, майбутня люстрація мала б заблокувати доступ до державної служби усім проросійським кадрам. Перші кроки таки було зроблено у 2022 році забороною 12 проросійських політичних партій. Але далі справа не пішла. Люстрація мала б поширитися на всіх членів цих політичних партій, як московських агентів. Однак, ПАРЄ, спекулюючи на правах людини, заперечує щодо колективної люстрації членів будь-яких організацій, наполягаючи на відповідальності окремих членів, доведеній в індивідуальному порядку. Оскільки проросійські партії відверто сприяли російській агресії проти України над ними має відбутися своєрідний “Нюренберг-2” і тоді “колективна відповідальність” їхніх членів буде цілком законною. Треба було б люструвати як пособників і тих запроданців з українського політикуму, які співпрацювали з проросійськими силами.
Люстрація в Україні виявилась недосяжною і для виборних осіб. Адже та ж ПАРЄ (чи бува, не під кремлівським впливом) ще у 1996 році ухвалила відповідну резолюцію, відповідно до якої люстрація не повинна застосовуватись до виборних посад або не інакше як за рішенням суду за вчинення ними кримінального злочину. Україна чемно дотримується цієї рекомендації ПАРЄ, хоча далеко не всі східноєвропейські держави дослухались цієї перестороги. Отож, чимало осіб, які підлягали люстрації, заховались від неї у виборних органах рад різних рівнів.
Водночас люстрація у жодній з країн не виступала, як засіб покарання. Її основною метою був захист молодих демократій. У випадку з Україною та колишніми республіками СРСР – ще й захист паростків незалежності держав. Відповідальність за злочини перед новоствореними державами – це питання правоохоронної системи, заздалегідь очищеної згаданою люстрацією.
Президент В. Зеленський, звинувачуючи свого попередника, сам не продовжив незавершеної люстрації, ба більше, він повернув на ключові посади в державі чимало людей Януковича. Якби була своєчасно проведена люстрація, росіяни б не наважились іти на нас війною. Україні терміново потрібна нова, українська за духом, удосконалена політична люстрація. Без глобального очищення всіх гілок влади й на всіх рівнях, з врахуванням усіх недоліків 2014-2016 років, подальше просування України демократичним і незалежним шляхом – неможливе!
Хай живе ЇЇ величність Люстрація-2!
Ростислав Новоженець
громадсько-політичний діяч
