Коли у перші дні після нападу Росії на Україну політики і журналісти стали говорити про вітчизняну війну, у відповідь пролунали голоси, які вимагали не використовувати радянські пропагандистські терміни. Чи варто нам говорити про «вітчизняну війну», коли ідея «Великої вітчизняної війни» – головний ідеологічний стовп російського режиму?
Відразу скажу, що коли я міркував про вітчизняну війну, то спирався не так на радянський, як на хорватський досвід. Хорвати, коли на них напали сербські шовіністи, використали саме наратив «Домовінського рату», тобто вітчизняної війни. Ідея була у тому, що хорвати у цій війні захищають саме батьківщину, Хорватію, а не якусь там Югославію, що була складена з територій різних народів. У сербських джерелах ви, певна річ, такого визначення не знайдете. Ось і у нашому випадку – міркував я – це вітчизняна війна у чистому вигляді, адже цього разу українці захищають саме власну країну, а не бутафорський Радянський Союз, складений із окупованих країн у Європі та Азії. Чи Російську імперію, цю «тюрму народів».
Але тепер я вважаю, що хорватський приклад нам зовсім не підходить. І ось чому. Режим Мілошевича, який фактично напав на Хорватію, був, звичайно ж, шовіністичним режимом, але він не був імперським режимом. Мілошевич стверджував, що всі серби мають жити в одній державі. На практиці це означало, що Белград прагнув окупації територій зі значним сербським етнічним населенням, найманці режиму були готові до етнічних чисток. Але при цьому серби-прихильники режиму Мілошевича не вважали хорватів за сербів – вони вважали їх історичними ворогами. Нікому у Сербії і тоді, і тепер не спадало на думку, що Хорватія – це Сербія. Навіть Косово ставало «справжньою Сербією» лише за умови вигнання з території реґіону етнічних албанців, тобто 90 відсотків населення. Албанців сербами також ніхто не вважав і не вважає.
У Путіна зовсім інша логіка. Росія не захищає інтереси етнічних росіян, не захищає й інші народи самої Росії, вона використовує розпливчастий термін «російськомовного населення», який дозволяє захищати будь-кого і де завгодно. Україна – й аж ніяк не лише Україна – у цій логіці просто не існує. Або може існувати, користуючись визначенням Леніна, лише за єдності «пролетарів великоросійських та українських», тобто тоді, коли дозволить «старший брат» і коли сам факт визнання твого існування можна використати на користь імперській «величі» – для створення Радянського Союзу або ж для отримання додаткового голосу в ООН. Парадокс ситуації саме в тому, що не тільки ми захищаємо свою Батьківщину. Загарбник, який приходить з чужини, йде немов би до себе додому, звільняти «історичну Росію» від «націоналістів», «бендерівців», усіх тих, хто не вважає Україну «історичною Росією». Тобто, зрештою, від нас із вами. Але тих, хто готовий погодитися з його уявленням про реальність, він зараховує до прихильників – якщо, зрозуміло, вони раніше не загинуть під бомбардуваннями. Але і тут для нього немає нічого нового – радянських людей також бомбардували, перш ніж звільнити від гітлерівців. Свої ж люди – домовимося!
Це новий нацизм – нацизм не ідентифікації і расової приналежності, а нацизм лояльності. Нацизм, який з погляду вербування прихильників нагадує той самий знайомий нам більшовизм.
Путін оголосив свій напад на Україну “спеціальною військовою операцією”. А міг би й «вітчизняною війною» – і росіяни йому цілком повірили б. Тому що й самі не знають, де починається і де закінчується їхня уявна батьківщина. Тому що «моя адреса – не будинок і не вулиця, моя адреса – Радянський Союз».
І якщо ми звернемося до історії, зрозуміємо, що так було завжди – якщо подивитися на минуле реалістично. Всі російські вітчизняні війни завжди були і загарбницькими війнами водночас. Війна Радянського Союзу з гітлерівською Німеччиною була вітчизняною війною, хто ж сперечається. Але це для Росії так. Принаймні для тих росіян, які перемогли співвітчизників у кривавій громадянській війні за двадцять років до цього. А ось для балтійських країн, які були окуповані Радянським Союзом буквально за рік до нападу Гітлера на СРСР за згодою Сталіна з тим самим Гітлером, це яка війна була? А для України, державність якої була розтоптана Радянською Росією лише за два десятиліття до цієї війни, а народ покараний голодом за кілька років до війни? А для західних земель України, куди радянські війська прийшли лише 1939 року? Точно вітчизняна війна? Якщо почитати російських пропагандистів, Бандера чи Шухевич в їхніх очах виглядатимуть мало не зрадниками Батьківщини. От тільки з Росією, яку вони могли б зрадити, ні їх, ні навіть їхніх предків ніколи нічого не пов’язувало – ну просто не було такого моменту в історії. І з Радянським Союзом також. І навіть з Радянською Україною – як відомо, державної єдності Галичини з «великою Україною» не було з давніх часів Галицько-Волинського князівства. Але росіяни діють у власному ідеологічному наративі. Й намагаються переконати, що біле – це чорне. Була вітчизняна війна, бійці УПА воювали проти Червоної Армії – значить зрадники. Не вороги, а зрадники, зверніть увагу!
Сталін, втім, запозичив термін вітчизняної війни в імперської пропаганди, яка так називала війну з Наполеоном 1812 року. Ну ось це точно ж вітчизняна війна в чистому вигляді? Аж ніяк ні. Наполеон, звичайно ж, був одержимий імперськими планами перебудови Європи. Але все ж таки він був дитям Великої французької революції. Наполеонівські війни – це завоювання, але водночас і створення національних держав на континенті старих монархій. З часів останнього поділу Польщі до війни Наполеона з Російською імперією минуло лише кілька десятиліть – сучасники чудово пам’ятали, що Польща була, і французи вважали її знищення несправедливістю. Відновлення Наполеоном Великого Герцогства Варшавського стало однією з найважливіших подій у польській національної історії, не випадково про Бонапарта згадують навіть у державному гімні Польщі! Але для самих росіян одна з головних цілей війни залишилася просто непоміченою: не шукайте згадок про цю мету на сторінках роману Льва Толстого, а з історичних книг ви дізнаєтеся хіба що те, що співчуття до національних сподівань поляків було лише приводом для спроб знищити Росію. І коли російські війська після вигнання Великої армії з Росії знову окупували Варшаву й інші польські міста, вони були впевнені, що звільняють свою батьківщину. Свою, а не польську. Тому що для імперіаліста батьківщина – зовсім не Росія. Для росіянина батьківщина – територія, завойована російською армією. Там, де багнет, – там і батьківщина.
Тому ми ніколи не переконаємо наших сусідів у протилежному. Ми можемо лише одне: вигнати їх із нашої землі. Та територія, з якої ми їх виженемо, і буде Україною. І так, вони ще довго продовжуватимуть вважати цю територію «історичною Росією» і своєю, а не нашою батьківщиною. Але якщо нам вдасться вже більше ніколи не впустити на нашу землю їхні танки, а у наше небо – їхні літаки та ракети, це залишиться їхньою власною національною проблемою.
(в оформленні використано роботу Ганни Криволап)
