У наш час багато хто вважають себе християнами і це, звісно, чудово. Однак, треба бути відвертим, і з повною відповідальністю треба сказати й інше. Якщо ми називаємо себе християнами, але не робимо того, чого навчає Церква, ми обманюємо самі себе. Ми – лицеміри, самозванці. Коли я, білий українець, почну на всі лади називати себе негром, афроамериканцем, більшість людей просто подумають, що я божевільний. Вони ж чудово бачать, що я білий! І жодні наші слова не зможуть переконати їх у неправдивості того, що видно їм на власні очі.
Точно так само буває з нашою релігійністю. Про те, що ми є християнами, людьми Церкви, каже не наша мова й не прекрасні слова про віру та любов до обрядів, але сама наша поведінка. Якщо вона суперечить науці Божій, то як би ми не розпиналися – ми так і залишимося брехунами. При чому, підкреслю ще раз – брешемо ми лише самі собі. Людей в цьому питанні не обманеш, тим більше Бога, Який всюди присутній та все бачить.
Сьогодні я б хотів знову пригадати нам певні базові речі, які важливо тримати в пам’яті християнам, чи хоча б тим, хто себе так називає.
1. Для християнина обряди мають другорядну вагу. Як просто прийти до храму та заплатити священику кілька гривень за те, що він помолиться у ваших намірах. При чому, ви в той час можете «робити нігтики» у майстра, чи десь у себе на кухні варити борщ. Це ж дійсно, дуже зручно – нігтики робляться, борщ вариться, молитва підноситься. Який чудовий день і які чудові ви, що ви все встигли. Можете поставити собі ще одну «галочку». Навіть три! Насправді, у вас «вийшло» лише з борщем (якщо ви все-таки вмієте його варити) та нігтями. А ось із молитвою – не пощастило. Сила молитви віруючого залежить не від самого факту наявності молитви: молилися ви чи ні, а від того, я к с а м е ви молитеся. Скільки у вашій молитві було смирення, віри, покаяння? Скільки холодного розрахунку та бажання використати Бога? Без внутрішнього наповнення нашою вірою, надією та любов’ю до Бога та ближнього ніякі служби нам не приносять жодної користі. Скажу навіть більше. Чимало людей приймають за власне релігійне життя той час, коли вони перебувають у храмі. Так люди приносять у жертву (між іншим, нікому не потрібну) свою родину, стосунки з чоловіком або дружиною, власними батьками чи дітьми. Якщо «через церкву» ваші діти в дома завжди голодні, чоловік не отримує достатньо уваги, а батьки – справедливого піклування – ви не тільки не християнин, ви безбожник, сатанист, який до того ж виправдовує своє зло тим, що чинить волю Божу. Ніякої волі Божої на такі вчинки немає. Наша віра жертовна, але приносити на вівтар Богу ми маємо не інших людей, а свої власні добрі справи. Людям, які нас оточують, від того, що ми християни, члени Церкви, повинно ставати тільки краще. Якщо їм від нашої “церковності” тільки гірше, – ми помилилися або з церквою, або з духівником.
2. Наша віра – це те, що ми любимо. Звичайно, постити, молитися, бути альтруїстом це досить важко, а навіть, у певному сенсі, – справжній подвиг. Пригадаймо, що людей, яким це чудово вдається Церква так і називає – подвижниками. Тим не менше, хоч бути християнином складно, все-таки, це повинно нам подобатися. Професійний спортсмен знає, що йому важко підносити штангу, але він любить свою роботу, отримує від цього задоволення, а тому від однієї спортивної поразки до іншої не кидає заняття, але намагається пересилити себе, і не тільки не зменшує вагу своїх тягарів, але й прагне збільшити її. Якщо молитва постійно нагнітає на нас втому і сум, піст заганяє в депресію та злобу щодо інших, а добрі справи стосовно ближніх лише породжують у нас гординю – нам терміново слід змінити курс лікування. Ми щось пробимо не так. Нагадаю – Церква це не кружок за інтересами. Це духовна лікарня, де збираються духовно, душевно та фізично хворі, щоб повернути свій стан до норми. Для того, щоб повернути собі здоров’я, ти повинен приймати ліки не тоді, коли хочеш, і не ті, які тобі смачні, а ті, які приписав лікар у чітко визначений час. І головне: це потрібно не стільки Богу, Церкви чи священику, скільки тобі самому. Якщо вам не подобається молитися, (відвідувати храмові богослужіння), дотримуватися встановлених постів, давати милостиню та робити конкретні добрі справи для цілком конкретних ближніх – який же ви християнин? Вам не подобається те, чим ви повинні жити! Люди, які кажуть, що вони християни, але нічого не роблять із того, що повинні робити члени Церкви схожі до чоловіків, які кажуть, що їм сильно подобаються жінки, але при цьому сплять з чоловіками. На жаль, таке теж буває. Невипадково в Біблії поклоніння ідолам Бог називає саме «перелюбом».
3. Людина не може бути одночасно язичником і християнином. Чимала кількість амулетів чи різного роду «оберегів», які носять, вішають, розповсюджують люди, красномовно свідчать про те, що хтось живе в зовсім іншій реальності, ніж живе Церква. Амулет – це річ, якою людина себе зв’язує з негативною духовною сферою, при цьому маючи всі можливості отримати Благодать Божу, досконалу та позбавлену всякої небезпеки. Якщо людина на зап’ясті носить червону нитку, а на шиї хрестик, якщо над дверима вона повісила підкову, а на стінах – православні ікони, якщо па Пасху вона не причащається, а приносить тільки покропити ковбасу, якщо вона не сповідається, а з вірою читає гороскопи – така людина хвора на духовну шизофренію. Мені складно сказати, наскільки добрим язичником є така особа. Але те, що вона не християнин – мені очевидно, навіть без особливо близького знайомства. Зрештою, це може бути очевидно всім, окрім неї самої. І найгірше те, що її невір’я у Христа відомо Самому Христу.
Як переконатися, що ви дійсно християнин? ♫ – трохи схоже, але не таке
4. Християни ставляться до священиків із повагою та любов’ю, як до своїх батьків, старших братів чи родичів. Немотивована агресія людей стосовно представників духовенства дуже часто є ознакою того, що людина в дійсності вже відпала від Церкви, нехай навіть щодня ходитиме до храму. У такому випадку, позбувшись благоговіння до священицького сану, навіть стоячи у Домі Божому, її постійно будуть точити хробаки гордині, критиканства, бунтарства та ще безлічі пристрастей. Вона з задоволенням буде долучатися до обговорень священиків, буде розповсюджувати про людину чутки, буде зводити наклепи і в багатьох випадках сама стає автором безглуздих і брехливих пліток. Як і кожен бунт проти Церкви, такі вчинки завжди повинні мати риси благочестя та турботи про саму Церкву: мовляв, я критикую не Церкву (Боже збав!), але поганих служителів. «Я вважаю добрими священиками багатьох, окрім одного, якому й буду промивати кісточки при першій-ліпшій нагоді. Я з великим задоволенням, чи навіть бісівською насолодою, буду обговорювати священиків на роботі, серед друзів, у інтернеті. Звісно, якщо це більшості буде подобатися. Своєї думки в мене немає – я повторюю все за іншими». Той, хто не признає дару священства в людині, священство якої визнає Церква, – не християнин. Чи можна назвати християнином людину, яка не вміє елементарно взяти в священика благословення, зате може безперервно, багато років поспіль пліткувати про «поганих, грошолюбних попів»? Переконаний, що ні. Вона вірить у якусь іншу «церкву» та в якихось інших «духовних» наставників.
5. Бога в душі немає. Він є в храмі. Християнин – схожий до закоханого юнака. Він не може не думати про предмет своєї любові. Він прагне до постійних побачень. Християнин не уявляє своєї віри без участі в храмовому житті, у богослужіннях добового кола. Не тільки дві години на тиждень під час недільної Літургії. Він чудово усвідомлює, що кожен день без Бога – це мука. Він не шукає виправдань, щоб не піти до храму, а навпаки – розподіляє свій робочий графік таким способом, наперед планує все так, аби в нього завжди залишався час на головне – на молитву, на Таїнства, на живлення своєї душі. Багато людей вірять лише в «недільного бога», який існує лише в неділю чи свята. Такі люди – не християни. Вони хто завгодно, тільки не члени Церкви.
Протоієрей Євген Заплетнюк
