Про те, як виникло і хутко занепало це химерне псевдодержавне утворення, яке нагадувало нинішні “ЛДНР”, пише у своїй розвідці історик Володимир Окаринський, – повідомляє Бомок.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
Передумовою до експорту російського більшовизму на терени Галичини був Тимчасовий комітет комуністів Східної Галичини і Буковини, який почав діяти ще в 1919 році. Його активістом був галичанин Василь Порайко – колишній полонений, завербований до РКПб в 1918 році, якого поставили на чолі так званої “Червоної УГА”.
Також ґрунт готували агенти-агітатори, серед яких – Скрипаль-Міщенко, відомий як письменник Олесь Досвітній. Він був редактором газети “Галицький комуніст”, яка видавалася в Києві, а потім виїхав до Галичини. Групу Досвітнього викрила польська дефензива, його було ув’язнено, а згодом звільнено в результаті обміну полоненими між польською і радянською сторонами.
Для встановлення влади більшовиків протягом травня–липня 1920 року було сформовано виконавчий орган – Галицький революційний комітет (Галревком) на чолі з Володимиром Затонським. Він був русифікованим уродженцем Подільської губернії, який навіть записувався росіянином. Його заступником став колишній випускник Тернопільської гімназії і січовий стрілець Михайло Баран. У першому складі Галревкому також були українці Федір Конар (Палащук), Іван Немоловський — секретар (український боротьбист і навіть короткий час колишній військовий міністр УНР) та поляк Казімєж Літвінович.
15 липня 1920 року, наступного дня після того, як Червона армія, переслідуючи польське військо, перейшла Збруч, було проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (ГСРР). Але ця “держава” була лише на папері — у відозві “До працюючих всього світу, до урядів соціялістичних радянських республік і до урядів усіх капіталістичних держав”.
Мапа ГСРР, джерело: Mcowkin – власна робота, CC0, wikimedia.org
Територія з’явилася щойно 26 липня, після запеклих боїв, коли 8-а кавалерійська дивізія Червоного козацтва під командуванням Віталія Примакова зайняла Тернопіль, який оголосили столицею. Загалом територія ГСРР складалася із 20 повітів, з них 16 — на теперішній Тернопільщині. Псевдореспубліка мала “свої” державні символи: герб — п’ятикутна зірка з серпом і молотом, прапор — червоний з написом “ГСРР”.
Серед галицьких переконаних і вимушених попутників більшовиків обговорювали різні варіанти статусу ГСРР: приєднання до радянської Польщі, приєднання до УСРР і “третій шлях, описаний колишнім майором УСС та одним із організаторів ЧУГА Никифором Гірняком: “Галицькі українці-комуністи мріяли про створення з Галичини радянської Швайцарії […] Галичина як країна, що лежить між Сходом і Заходом, повинна була бути осідком Комуністичного Інтернаціоналу”.
Тим часом голова Галревкому Затонський вів таємні перемови з Польревкомом, який формально очолював Юліян Мархлевський, а фактично – сумнозвісний Дзержинський. У відповідь на протести він відповідав, що виконує вказівки Москви, і не потерпить жодної опозиції. Затонський регулярно і часто звітував особисто Владіміру Лєніну.
У Галревкомі діяли відділи: закордонних і внутрішніх справ, фінансовий, військовий, земельний, харчовий, торговельно-промисловий, судівництва, народного здоров’я, освіти, транспорту, пошти і телеграфу, робітничо-селянська інспекція, організаційно-політичне управління, рада народного господарства, видавництво (Всегалвидав) і свій варіант ЧК – Галицька надзвичайна комісія (ГНК), яку через цю абревіатуру називали “Ганка”.
Тернопіль, вересень 1920 року. Польські солдати після здобуття міста у залі заповненому більшовицькою пропагандою, фот. Centralne Archiwum Wojskowe Wojskowego Biura Historycznego
Перший декрет Галревкому від 1 серпня 1920 року “Про встановлення соціалістичної радянської влади в Галичині” скасовував усі органи, закони й постанови попередніх урядів, ліквідовував приватну власність на засоби виробництва, проголошував їх загальнонародною державною власністю. У грубій реальності це була диктатура Галревкому.
Окремим декретом церкву було відділено від держави, а школу – від церкви. Відповідно до декларації Галревкому “трудящі маси” були наділені “широкими демократичними правами”. Водночас в ГСРР права голосу було позбавлено осіб, що використовували найману працю, жили на проценти з капіталів, купців, священнослужителів, монахів, колишніх офіцерів, жандармів та їхніх агентів. Релігійні організації позбавлялися маєтностей. Декретами забороняли продаж алкоголю та зберігання зброї, її мали вилучити.
Влада на місцях належала повітовим, містечковим та сільським ревкомам. Туди потрапляли й не комуністи — вчителі, господарі та навіть священники. Ревком у Тернополі очолював Федір Замора, який разом з іншими колишніми старшинами УГА Федором Конаром, Іваном Сіяком, Михайлом Курахом та Никифором Гірняком утворив підпільний проукраїнський гурток.
У структурах ГСРР опинилися дуже різні люди: прибулі здалеку і зблизька, були й місцеві. Найбільш строкатим було середовище інтелектуалів та митців, більшість з яких раніше активно працювали в українській культурі, а також брали участь у збройній боротьбі за українську державність в лавах УСС, УГА, Армії УНР. Щоправда високих “державних” посад ніхто з них так і не доскочив.
Притулком для творчої інтелігенції стало державне видавництво Всегалвидав. Його очолював український письменник і поет єврейського походження з Умані Іван (Ізраїль) Кулик, він же керував Галицьким радянським телеграфним агентством (ГАЛРАТА). Театральну і образотворчу секції очолювали актор Євген Коханенко та художник Яків Струхманчук (обидва в минулому — Українські січові стрільці). У Всегалвидаві працювали відомі згодом письменники Мирослав Ірчан (Баб’юк), Олесь Досвітній, Володимир Ґадзінський.
Майбутній перший голова Спілки радянських письменників України Іван Кулик наступного року після відступу з Галичини опублікував цикл віршів — коломийок “Червона Галичина”, який мав промовисті частини: “Через Збруч”, “Коломийка”, “Тернопіль”, “Збараж”, “На селі”, “Зборів”, “Небезпека”, “Як Збруч-річку проходили” — по цих “злободенних” віршах можна відстежити етапи просування і відступу більшовиків з Галичини.
Показово, що епіграфами окремих віршів були стрілецькі пісні, і не лише пісня УГА “Ой, зажурились та стрільці січовії…”, але й “Їхав стрілець на війноньку”. Але в цей контекст впліталася комуністична пропаганда.
В інших структурах на незначних посадах працювали й інші творчі українці, між ними письменник-сатирик і ветеран Михайло Козоріс й сотник Армії УНР і поет Михайло Курах. Останні й були учасниками змови проти керівництва Галревкому.
Тернопільський ринок, 1920 рік, джерело: Національна бібліотека Polona
Заходи Галревкому населення спершу сприймало прихильно, але швидко розчарувалося. Політика нової влади спричинила продовольчу кризу. Населення страждало від сваволі червоноармійців, що реквізували врожай, пашу для худоби та харчі. У “столичному” Тернополі більшовики, тільки-но зайнявши місто, наказали мешканцям покинути три головні вулиці, взявши з собою лише те, що могли нести. Будинки на цих вулицях розграбували першими, а згодом грабували вже у всьому місті.
Уряд не зумів налагодити постачання харчів до Тернополя, майже щодня траплялися випадки голодної смерті. Голодували й прості службовці Галревкому. Втім, очільники ГСРР харчувалися добре – в ресторані готелю “Подільський” їм подавали навіть шоколад і кав’яр. Обурені службовці поскаржились в робітничо-селянську інспекцію, що мала боротися проти зловживань. Скаргу підписали Семен Король, Микола Капуста і Льонгин Горбачевський. Та Затонський звелів арештувати їх за контрреволюцію. Короля невдовзі розстріляли, а Капусту, Горбачевського та інших урятував несподіваний відступ Галревкому.
Коли протести членів Галревкому проти таємних переговорів з Польревкомом посилилися, Затонський приборкав їх через арешти або усунення від посад колишніх старшин української армії. Так позбулися Паліїва, Конара і Козоріса.
Причиною “чистки” могла бути й спроба перевороту — від імені згаданого опозиційного гуртка Федір Конар таємно листувався з Володимиром Винниченком. Той, нібито, мав очолити Галревком після повалення Затонського. Але один з цих листів було перехоплено і заколот було викрито.
Будинок окружного суду в Тернополі, в якому у 1920 році містилася Галицька надзвичайна комісія (ГаНКа), джерело: Національна бібліотека Polona
Боротьбою з “контрреволюцією”, арештами опозиціонерів, створенням мережі інформаторів, ліквідацією саботажу в господарстві і спекуляції в торгівлі, обліком потенційних ворогів, здійсненням пропускного режиму, перлюстрацією листів та боротьбою з посадовими злочинами займалася філія ЧК, уже згадана ГНК або “Ганка”.
На будівлі ГНК у Тернополі була велика червона вивіска, поряд з якою було зображено “око і вухо революції”. Очолював ГНК вірний прихвостень Затонського, колишній вчитель Михайло Наваловський. До колеґії належали росіянин Сєрґей Лєбєдінський, а також по одному представнику від українців, євреїв та поляків.
Виконавчим органом “Ганки” була міліція. На щастя, слідчими були колишні судді, а не чекісти, тому справ сфабрикованих під тортурами ще не було. Однак, розстріли все ж були. Якщо з військового польового суду ще можна було вийти живим, то, ті хто потрапив до рук цивільної “Ганки”, прощався з життям упродовж доби. Людей виводили на околицю міста біля броварні, і там страчували. Засуджені, свідомі свого смертного вироку, ще й повинні були копати собі яму до пояса завглибшки та стояти в ній, чекаючи на смертельну екзекуцію. Чекісти стріляли приреченим в потилицю кулями “дум-дум”, які розривали обличчя так, щоб їх не могли впізнати.
Згідно з тодішніми публікаціями польської преси, розстріли особливо активізувалися в останні дні влади більшовиків, перед їхньою втечею. Серед убитих були війт підміського Загребелля (тепер — частина Тернополя) Мушинський та польські поліціянти. Терор міг стати ще більш масовим — завадив брак часу. Хоч списки для масових арештів уже було складено. Ув’язнених врятував від розстрілу несподіваний відступ Галревкому в ніч на 21 вересня.
Панорама Тернополя з видом на монастир Отців Єзуїтів поряд із яким більшовики у вересні 1920 року залишили трупи закатованих ними тернополян, Поштівка з поч. XX ст., джерело: polska-org.pl
Спільний контрнаступ польської армії та Армії УНР припинив існування ГСРР.
Про цю “республіку” не згадували навіть під час приєднання Західної України до СРСР у 1939 році. Радянська влада почала вшановувати Галревком і ГСРР аж у 1960–1980-х роках.
Ім’ям Затонського 1966 року названо в Тернополі обласну наукову бібліотеку. У 1982 році на подвір’ї середньої школі № 6 відкрито його погруддя, а в школі навіть діяв невеличкий музей. Демонтували пам’ятник, згідно з рішенням Тернопільської міськради, у 1990 році.
Про долю багатьох діячів Главревкому в радянський час воліли мовчати. Не дивно, адже більшість з них були знищені сталінським режимом.
Олесь Досвітній, який готував ґрунт для галицької червоної авантюри, розстріляний сталіністами у 1934-му.
Мирослав Ірчан і Михайло Козоріс розстріляні в урочищі Сандармох в листопаді 1937-го, пліч-о-пліч з цвітом українського культурного відродження 1920-х, як і перший заступник голови Галревкому Михайло Баран.
На Соловках тоді ж розстріляли художника Якова Струхманчука.
Очільник освіти Галревкому Мирослав Гаврилів покінчив самогубством у 1932-му.
Правовірні комуністи Віталій Примаков, Володимир Затонський, Юрко Коцюбинський, які були прямо причетні до творення ГСРР, були знищені під час Великого терору.
Богдан Скаврон
