БЕЗСМЕРТНЕ ПОКОЛІННЯ
Не всіх нас мати пригортала,
не всіх нас батько обіймав…
Над нами бомби реготали
і кулі жадібно співали,
і дим нам очі виїдав.
На грудях вбитих матерів,
цілуючи холодні руки,
ми бачили, як край горів,
як орда зайшлих ворогів
несли страждання,
смерть і муку!
На свіжих згарищах руїни
здригалась втомлена земля…
Та не схилилась на коліна
залита кров’ю Україна –
ніким нескорена земля.
І ми не впали, не зомліли,
а йшли крізь смерті ураган…
І нас не ласка мами гріла,
коли в п’ятнадцять ми сивіли,
в сімнадцять – гинули від ран!
Скінчилась буря…
Та синів ще дотепер чекає мати…
А ми, виходячи з боїв,
під мирний щебіт солов’їв
ішли до дому, як солдати.
Теплом хлюпоче новий день,
рясніє молоде пагіння…
Та не старіється,
цвіте
і гордо по землі іде
моє безсмертне покоління!
16. 05. 1973р
***
Сьогодні 15 вересня нашому краянину поету-дисиденту, прозаїку, культурно- громадському діячу Василю Ільковичу Ярмушу виповнилось би 84 роки. (15.09.1940 – 22.09.1976 рр) Він був переслідуваний радянською владою за те, що плекав рідну мову, любив свій край і прославляв Україну. КДБ на той час вважав, що Ярмуша поетичні твори містили антирадянський націоналістичний зміст- і вони усе зробили для того, щоб твори та ім’я Василя Ільковича було знищене і забуте. Але прийшов час, коли його поетичні твори вивчають у шкільній програмі 6-11 класів у розділі «Література рідного краю. Василь Ярмуш»
15 вересня 1940 року в с. Острів, що неподалік Тернополя, в селянській сім’ї народився Василь Ярмуш. Мати – Ганна Григорівна, батько – Ілько Васильович. Закінчивши Острівську семирічку, Василь продовжив навчання у Тернопільській СШ № 8. Василь Ількович почав писати вірші ще в школі. Перші публікації на сторінках районної газети, яка виходила у Микулинцях, з’явились у 1959 році. Згодом його поетичні рядки друкуються в обласній та республіканській періодиці, у колективних поетичних збірках. Ярмуш був постійним автором і учасником більшості літературно-мистецьких заходів обласного рівня. Він брав активну участь у громадському, культурно-мистецькому житті, з друзями-однодумцями та людьми мистецтва організовував творчі вечори, на яких вони ділилися творчим доробком, декламуючи свої українські поетичні твори.
У 1959 році призваний у лави Радянської армії. Служив на далекій Півночі у ракетній частині 22912. 23 грудня на першому році служби під час чергового військового завдання, яке було на одному з островів Баренцевого моря, Василь отримує поранення та контузію. Того грудневого ранку о 6 годині вертоліт із сімома солдатами, серед яких був Василь Ярмуш, вилетів із Мурманська. Після сильного струсу гелікоптером почало кидати, відразу було чутно перебої в роботі двигуна, вертоліт приземлився на крижину. Почалася заметіль. Більше восьми годин солдати провели, мов у пеклі. Свистів сильний вітер, бив колючий сніг, крижини налазили одна на одну, і, врешті-решт, крижина, на якій солдати опинилися, розкололася навпіл. Ярмуша і двох його товаришів понесло у відкрите Баренцове море. Василь опам’ятався вже на борту гелікоптера, його врятував хтось із солдат. Як виявилося згодом, обмерзлих, виснажених, напівживих, їх підібрав вертоліт. Потім був госпіталь, боротьба за життя… Служба на далекій Півночі для Василя і його товаришів закінчилася відміткою у військовому квитку “До служби не придатний. Інвалід І групи”. Запис зроблено 30 квітня 1960 року військово-медичною комісією. В. Ярмуш під час проходження військової служби отримав поранення, контузію та туберкульоз легень. Демобілізований за непридатністю, з обмороженими ногами він повертається додому, де продовжує лікування…
На саме свято 28 серпня 1965 року в помешкання родини Ярмуш завітали непрохані гості з ордером на обшук і постановою про попереднє затримання Василя. Після дванадцятигодинного обшуку в поета були вилучені всі рукописи, деякі історичні книжки, а він сам опинився у підвалах карального відомства. Упродовж чотирьох діб “досвідчені” оперативники проводили з Василем “профілактично-виховну роботу”, аби “навернути в отару заблукалу вівцю”. Тюремні ґрати Ярмуша обминули. Його відпускають, узявши розписку-зобов’язання зберігати у таємниці специфіку “роз’яснювальних методів”, до яких вдався репресивний апарат. Згодом повертають частину вилучених рукописів і книжок. Та багато творів залишилось у спецсховищах КДБ, де вони зберігалися до 1989 року, а після відомих демократичних зрушень за вказівками Москви їх було знищено, тобто спалено. Отак із чорної волі кремлівських прислужників ми втратили найкращу частину патріотичної поезії, пройнятої духом непримиренності до облудної імперської ідеології. Знищено назавжди безцінний плід безсонних ночей поета. Навіть у повернутих рукописних зшитках вирізано чимало аркушів із творами, які, на думку “літературних експертів”, загрожували радянській владі.
…І взявши за руки обідрану волю,
підеш розривати могили отих,
що вбиті невинно. На мертвому полю
ти будеш просити прощення у них…
Побачиш там море розлитої
крові,
а друге – невинно розіллятих сліз.
І трупи дитят в наспіх виритім
рові,
і купи дівочих заплямлених кіс..
Перебування у підвалах КДБ наклало відбиток на всю подальшу долю поета. До кінця життя він не міг влаштуватися на роботу ні в одну газету. Правда, числився позаштатним кореспондентом обласної молодіжної газети “Ровесник” і його дописи, поетичні добірки, репортажі час від часу траплялися в періодиці. Також Василь Ярмуш друкувався в обласних та республіканських газетах, у журналі “Жовтень” і в щоквартальнику “Поезія”, але цензуру проходили лише ті тексти, у яких, за влучним висловом самого Василя, думки були “причесані”.
З 1966 року – студент-заочник факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.
У 1972 році у видавництві “Каменяр” побачила світ перша поетична збірка Василя Ярмуша “Казка про тебе”.
Але хвороба, яку отримав у війську Василь час від часу загострюється і він вимушений проходити планові лікування в тубдиспансері, саме там він знайомиться з медсестрою Марією.
2 червня 1973 року поет одружується з медсестричкою Марією Гринчишин, яка працювала на той час в тубдиспансері.
КАЗКА ПРО ТЕБЕ
Хочеш,
я приходитиму до тебе
щоночі?
Я заколишу гомоном вітру
твою оселю.
Я вистелю твою доріжку
терпкими веснами,
або рясними
серпневими зорепадами.
Хочеш,
я стану твоєю піснею,
замріяною і тихою,
як журлива осінь?
А в темні лякливі ночі
заплаканою гілкою яблуні
стукатиму
у твоє вікно.
А коли зарегоче хуртовина,
я білими сніжинками
буду сріблити
твої теплі
шовкові вії.
Хочеш,
я ніжним світанком
буду приходити
до твоєї кімнати,
сідатиму скраєчку
на твоє ліжко
і тихо-тихо
буду співати
ту дивну пісню,
яку навесні
нам повіли берези, –
пам’ятаєш?!
Лагідним вітерцем
я схилятимусь
до твого серця
і слухатиму,
чи любиш,
чи ще чекаєш.
Це нічого,
що ти розплющуєш очі
з думкою про іншого.
Я приходитиму до тебе
щоночі:
втомою,
сном
і казкою.
8 вересня 1973 року у Василя та Марії Ярмуш у Львові народилася донька Мирослава.
26 квітня 1976 року в Ярмушів народжується син, якого назвали Тарасом. Здавалося, можна було б відчувати себе щасливим, адже навіть до постійного стеження за кожним кроком уже звик. Поруч – дружина, діти. Та не так сталося, як гадалося. На початку вересня у нього почали опухати ноги. Змушений лягти у лікарню.
22 вересня 1976 року обірвалося життя Поета. Здолавши земне тяжіння, Василь полинув у вічність, переливши жар свого серця у даровані нам поетичні строфи.
1977 року посмертно виходить друга збірка В. Ярмуша “Граніт і
полум’я”, над якою він працював раніше.
28 серпня 2017 року у Тернополі по вулиці Сагайдачного на Алеї слави відкрито іменну бронзову плиту Василя Ярмуша, в місті Тернопіль є вулиця на честь поета-дисидента, також є кімната-музей Василя Ярмуша у Тернопільській загальноосвітній школі № 8.
ЛЕТЯТЬ У ВИРІЙ ЖУРАВЛІ
Не люблю осені за овдовілий біль,
за пишноту прощання
з білим світом,
бо не для неї увіллє суцвіття
нове життя
в тугі бруньки рябі.
У вересні вродився
я на світ,
напоєний щедротами земними:
дзвінкими мріями,
думками вогняними, –
за всіх,
за все,
за прикрощі століть!
Тоді ж побачив вперше
сонця зблиск,
що пробивалось
із провалля тучі…
І тому восени
я так душею мучусь –
тамую в серці
розпачливий крик!
А ось весну,
заклечану весну,
люблю, неначе
матінку кохану –
за вічний біль,
за вічну нездоланність,
за впертий спалах
доброго вогню!
… Летять у вирій журавлі…
А я тебе чекаю –
ніжна весно,
хмільних сіножатей
зелені перевесла,
знов прокладуть
стежину на поріг.
Я справді народився восени,
я серцем – травень,
серцем я веселка…
Подібний
на підбитого лелеку,
що поверта додому
з чужини.
В. Ярмуш
1975-76 рр
Моїм «святим» обов’язок перед батьком і завданням у житті було поставити творчу працю Ярмуша на гідне місце і донести його Слово до людей. Вірю і знаю, що твори батька можуть стати гідним підґрунтям патріотичного виховання майбутніх поколінь. Василь Ярмуш використовує поезію як мистецький інструмент, щоб передати нащадкам слово незламної віри і Перемоги. Адже вірші найкраще можуть розповісти про поета. Батько мріяв про щасливе сонячне прийдешнє, тож нехай його Слово лине над широкими просторами землі української, над розкутою і вільною Україною. За життя Василя Ільковича вийшла лише його одна поетична збірка «Казка про тебе», хоча ним написано, які вдалося зберегти 220 віршованих творів, 25 гуморесок, 3 новели, 5 оповіданнь, 2 драматичні поеми: “Тернопільська Легенда” і “Соломія Крушельницька”. Через 50 років поема «Соломія Крушельницька» отримала відзнаку на Міжнародному конкурсі «Короноція слова-2021» в номінації «П’єси і кіносценарії». Ось так потужне Слово Ярмуша, якого так боялась радянська влада, і через пів століття гідно тримає стрій разом із Україною на культурному фронті, як солдат і як митець.
Я підготувала всі написані за 36 років батьком твори, які збереглися, і планую подати в МОН України із пропозицією включити деякі з них у навчальну програму, щоб Слово Ярмуша гідно служило виховному процесу дітей.
За п’ять останніх років я видала весь творчий доробок Василя Ярмуша: упорядкувала українською та англійською мовами книгу для дітей “Кіт Мацько”, поетичну збірку “Ідилія Ночі. Лірика”, драматичну поему на дві дії “Соломія Крушельницька”, “Думу про ЖИТТЯ”. Опрацювавши повністю щоденник батька, всі твори та розповідь мами, я написала свою першу художню книгу, засновану на реальних подіях “Сповідь Ідилії Ночі” про творчий шлях поета-дисидента та велике кохання моїх батьків, яке перевірене часом. У майбутньому планую написати кіносценарій до цієї художньої книги і драматичної поеми «Соломія Крушельницька» з проекцією на сьогодення. Хочу екранізувати їх в сучасному модерновому поетичному кіно.
…І обов’язково настане ЗАВТРА. Замість темної ночі прийде полум’яний світанок миру, ЗСУ повернуть Крим і цілісність України. Синьо-жовта весна таки прийде і замайорить над цілим світом українським стягом разом із Піснею перемоги. Усе так, як написав батько у драматичній поемі “Соломія Крушельницька”:
/…А був народ
І гордий дух Вкраїни,
Що людству показав
Усю любов свою.
Весь скарб невичерпний
У образі Чарівнім:
І плач, і гнів,
І тихий шум ланів…
І в шані світ схилився
На коліна,
Бо гордо йшла
По скривдженій землі
Нескорена
Красуня Україна!
1972 р.
Мирослава Ярмуш,
громадська діячка, письменниця, донька Василя Ярмуша.
