Світлі очі, мила посмішка, неймовірно сильний голос, непідкупна щирість – усе це тернополянка Ірина Борисюк. Вона стала відомою завдяки участі у першому сезоні проекту «Х-фактор». В ексклюзивному інтерв’ю для читачів нашої газети Ірина розповіла, як вона живе після тріумфу на конкурсі, про творчі плани, досвід телеведучої, заробітки в Ізраїлі та про те, чи вільне її серце зараз.
«На свою голову Роман Петрович Бойко взяв мене таку, яка не співала, а нявкала»
– Іро, у Вас надзвичайної краси та сили голос. На моє переконання, якщо немає таланту, то й навчитись цьому проблематично. Ваш дар від Бога чи, можливо, хтось у родині гарно співав?
– Моя мама дуже гарно співає, хоча не має жодної вокальної школи, в неї від природи красивий голос. Вона родом із Закарпаття, а там усі співають. Мама працювала на комбайновому заводі і співала в хорі, який був при ньому. І по татовій лінії бабуся співала добре. Сестра моя грає на скрипці, вона закінчила музичне училище. Отже виходить, що ми всі пов’язані з музикою. Хоча я кажу, що на внуках музика буде відпочивати, а донька ж мені заперечує і каже, що її дитина обов’язково гратиме на віолончелі. Я з цього приводу, жартуючи, кажу, що не переживу цього (сміється, – авт.). Донька, до речі, також грає на скрипці, у неї свого часу був вибір – спорт або музика, але вона обрала останнє. Знаєте, якщо такий дар є, то він все одно вихід знайде, як би ти його не уникав.
– Ви з дитинства навчалися співу?
– Щоби сказати чесно – ні. У школі був хор, у якому дуже хотіла співати, ходила за тим вчителем, а він мені казав: «Ти не маєш слуху, тікай звідси». Я зовсім не мала навиків співу, врешті-решт мені вдалося потрапити в хор, але мене вистачило на два заняття і я пішла звідти. І вже тоді той вчитель за мною ходив і просив повернутися. Співу вчила мама. Наприклад, ми їдемо машиною до бабусі і мама заводить пісню, а я їй підспівую другим голосом. Коли я закінчувала 9 клас, постало питання, що ж робити далі. Нас було 14 учнів, усі не встигаючі, ну і відповідно клас розпускали. Я тоді трохи займалася народними танцями, та й мама каже мені: «Підеш, дитино, в Теребовлю вчитися на хореографічний». А я їй відповідаю: «Ні, я не буду танцювати, буду співати» (сміється, – авт.). Мама тоді в розпачі мовить: «Що ти, дитино, дурна? Ти ж ніколи не співала». Ну, одним словом, якось вийшло мені вступити, я вивчила основні ази, які вимагалися на вступному іспиті. Тоді якраз був недобір. Мені було дуже важко вчитися, співати я там не могла, відверто кажучи, була з тих гірших учнів. Я прокидалася дуже рано і о 7-й ішла на електричку, кожного дня їздила потягом. У моїх однокурсників уже пара, а я ще в поїзді. І тоді виникла ідея перевестися до Тернополя в музичне училище ім. С. Крушельницької. Я завжди кажу, що цьому завдячую Богу і, можливо, долі. Не можу сказати, що мене взяли за мій талант чи голос, бо не співала я так, щоби мене можна було перевести, але на свою голову Роман Петрович Бойко взяв мене таку, яка не співала, а нявкала. Коли приходила на навчання, то не розуміла, що робити. І тільки завдячуючи Роману Петровичу, почала добре співати. Він дуже багато зробив і вклав у мене, і мені хотілося йому віддячити за те, що він, будучи на той час завідувачем вокального відділу, взяв собі найгіршу ученицю. Коли проходили академічні концерти, то розуміла, що «недотягую», що я не можу бути, так би мовити, його лицем, але з часом ми всіх обскакали. До кінця 4-го курсу стала одним із кращих учнів. У мене була мрія стати оперною співачкою, хотіла вступити до Львівської консерваторії, а про естраду не хотіла чути. А Роман Петрович якимось чином вселив любов до співу.
– І що, Ви вступили?
– Ні, я повернулася додому і сказала, що не буду співати, а шукатиму роботу. Влаштувалася продавцем у магазин «Планета» на Музейній. Ходила великими залами, де продавали взуття, людей було небагато, бо магазин був дуже дорогий. І все одно співала (посміхається, – авт.). Насправді та робота – це важливий і приємний етап мого життя, багато чого там навчилася. Пройшов час, народила доньку, про спів не думала. Але потім довелося якось на хліб заробляти і пішла співати в ресторан. Тут треба було себе ламати, це вже зовсім інший стиль…
«Реально була як хлопчур, протилежність тій жінці, що ви бачите на сцені»
– А яким було Ваше дитинство?
– Дитинство дуже яскраве. Знаєте, на сцені я така дуже жіночна, але насправді зовсім не така. Була дуже коротко стрижена, навіть лиса. Ходила постійно в штанах, навіть билася. Знаєте, колись носили радянську форму, вона завжди в мене була порвана. Довге волосся я почала запускати з 10 класу. Реально була, як хлопчур, протилежність тій жінці, що ви бачите на сцені. І в принципі я в житті така сама і є. Навіть зараз дуже рідко одягаю сукню. Все спортивне і хлопчаче. Повірте, якби була моя воля, я б навіть зараз на лисо постриглася (сміється, – авт.).
– Чи правда, що у Вас ще в школі по вуха закохувались хлопчики, робили всякі шаленства?
– Ну, якщо не всі, то багато – точно! Хлопцям я страшенно подобалася. Траплялося, забиралися на дах дев’ятиповерхівки і кричали: «Борисюк, якщо не вийдеш до нас – зіскочимо!» А один, Вітя, любив мене з другого класу і до вельми дорослого віку. Постійно робив приємні сюрпризи. Одного разу подзвонив мені у двері і вивалив із куртки цілу купу імпортних жуйок – рідкісних у ті роки! Він був маленький на зріст, я ж – височенна. Підколювала все: «Ось виростеш, там подивимося». Виріс. Зізнавався: «Я тебе досі люблю». Але нічого у нас не було. Потім Віктор поїхав в Америку, встиг одружитися, розлучитися, знову одружитися. І завжди своїм жінкам розповідав про мене. Мовляв, є в Україні така Ірина … Востаннє я бачилася з ним ще до першого «Х-фактора». Навіть не знаю, що з ним тепер… Але те, як він мене любив, учителі пам’ятають досі.
– Ірино, батьки Вас строго виховували?
– Чесно сказати, мене балували, мені завжди все дозволялося – я друга дитина в сім’ї, молодшенька. Навіть якби батьки спробували встановлювати для мене якісь заборони, навряд чи б у них це вийшло.
«Жіноча компанія переконала взяти участь у кастингу «Х-Фактора» і сказала, хай це буде «по приколу»
– Прийнято вважати, що на становлення будь-якої творчої людини впливають інші артисти. Ким захоплювались Ви?
– Я слухала і буду слухати Тіну Тернер, яку люблю й обожнюю. Також це Алла Пугачова, Лоліта. Завжди любила пісні, які б розуміла і які були близькі мені по тексту і до душі. Не буду співати пісню, якщо вона мене не зачепить. Є такі пісні, які мене заряджають енергією. Мене музика має заводити, як батарейка. Мене повинно перти. Текст взагалі дуже багато значить, для мене – це головне.
– Наскільки мені відомо, то ініціатором походу на «Х-фактор» була Ваша донька. Як це трапилось?
– Ренаті було 10 років. У той час я співала в ресторані «Черчіль» та працювала в музичній школі. Важкий був час, бо співала цілий день у школі з учнями, а ввечері йшла в ресторан і співала до ранку. Бувало таке, що на ранок і говорити не могла. Трапилось так, що ресторан змінював місце дислокації і в мене видалась перерва від роботи. Я вирішила повезти доньку у Львів погуляти, зайти в Макдональдс. І ось ми сідаємо в потяг з Ренатою, моєю сестрою та племінницею і я помічаю багато тернопільських співаків. Як виявилось, вони їхали на кастинг «Х-фактора». Пам’ятаю, коли приїхали, була жахлива погода – осінь, холодно. Донька побачила оголошення про проведення кастингу і каже: «Ти йдеш туди». Я ж давай відмовлятися, що не хочу. Але наша жіноча компанія мене переконала і сказала, хай це буде «по приколу». І мабуть, це було якесь везіння, бо перш ніж дійти до телевізійних ефірів, ще попередньо є 2-3 «сліпих» кастинги, де тебе бачить камера, а ще слухають у палатці. Буває так, що тебе слухає дівчина, якій хтось подзвонив, вона відволікається, не вслухається або буде не в настрої і все – ти не пройшов. Її ж не будуть перевіряти, і я могла навіть не дійти до тих, хто розуміється в музиці. Але бачите, дівчина була в хорошому настрої, хоча їй не дуже подобалось, як я співала, адже трохи нервувала, бо не знала слів. Працюючи в ресторані, всі тексти мала написані. У голові крутилася одна думка: «Боже, що я буду співати?». Подальші кастинги також нормально не проходила, бо ж це все було «по приколу». Пам’ятаю, стоїть охоронець, а я йому кажу: «Можна, я перша пройду, бо мене дитина чекає, мені ж просто туди зайти, щоб вона побачила». Коли було 1000 кращих, я говорила, що їду додому, а потім 100 – і я також так говорила. І навіть коли потрапила до 12-ки, також думала, що повернуся.
– Рената – незвичайне ім’я. Чому так назвали доньку?
– Взагалі-то Ренатою мала бути я. Мама вибрала мені таке ім’я. Однак коли тато ходив виписувати свідоцтво про народження, то забув і сказав, що Ірина. Тож Ренатою мені бути не судилося. У дитинстві, коли дізналася історію, твердо вирішила, що так назву свою доню. Рената ж означає «влада». Характер у доньки і справді сильний.
– Чим був для Вас «Х-фактор»?
– Найяскравішим моментом у моєму житті. Але на все свій час. Потім, коли трапились загальновідомі події в Україні, мені було якось не до співу. Я сиділа вдома, концертів не було, бо не знала, про що людям співати, адже пісні, які я виконую, про жіночу любов, а це було недоречно. Можливо, я упустила «той» момент, але не жалкую про це. Та помалесеньку зараз музика до мене йде.
«Сергій Сосєдов мене, таку затяту западенку, полюбив, плаче, коли я до нього телефоную»
– З ким із «Х-Фактора» підтримуєте стосунки?
– Женя Літвінкович, Артем Семенов, переписуюсь у Фейсбуці з Марією Рак, Сергієм Сосєдовим. Змішувати політику з мистецтвом вважаю неприйнятним, бо політика використовує спорт і мистецтво у своїх цілях. Із Сергієм інколи спілкуюся, я в нього викликаю шалені емоції, він плаче, коли я до нього телефоную. Він мене, таку затяту западенку, полюбив. Часто чую запитання: «Чому співаєш російською?». Якщо пісня не політична і не має жодного стосунку до політики, це біль душі. Щоби кожен був такою українкою, як я! До речі, я завжди говорила українською на «Х-факторі». Не буду перелічувати виконавців, які навіть не хотіли співати, вже не кажучи про те, щоби розмовляти українською мовою, а зараз такі всі патріоти. Вони сміялися з мого тернопільського акценту.
– Ви були ведучою на телевізійних проектах. Як Вам такий досвід?
– Мене закинули в море і якось я там доплила. Однак формат «Танці з зірками» – не мій, на відміну від «Фермер шукає дружину», у ньому я така, як у реальному житті. Говорила, як хотіла, руками розмахувала. А «Танці з зірками» – дуже жорстоке випробування, мене зразу кинули на прямі ефіри, це надзвичайно важко. Трамплін був занадто швидкий для мене. Там багато великих зірок, а мені простіше спілкуватися зі звичайними людьми. Можливо, зіркою не змогла стати, бо із селебріті я не у своїй тарілці.
– У Вас не виникало думок спробувати сили ще в якомусь вокальному конкурсі, наприклад «Голос країни»? Можливо, Вас кудись запрошували на кастиги?
– Було таке, багато разів запрошували і підштовхували до цього. Але я – обличчя «Х-фактора». Навіть пішла звідтіля з гордо піднятою головою і красиво. Мені, до речі, дуже не подобалося, що той, хто йшов з «Х-Фактора» на «Голос країни» негарно поводився і казав, що «Х-Фактор» не такий. Але де ж вони були б, якби не «Х-фактор»?
Завжди буду за своїми тягнути, розумію, що є «Голос країни», але для мене краще «Х-Фактора» не було і не буде. Особливо перші сезони…
«Київ – не моє місто, я там задихаюся»
– Ви деякий час жили в Києві, не хотіли залишитись у столиці на постійне місце проживання?
– Ні за які гроші! Я така дика, люблю свободу. Київ – не моє місто, я там задихаюся. Я і за кордоном була, але мені на хуторі треба жити в такому маленькому дерев’яному будиночку, і повірте, в мене і там часу не буде.
– В Тернополі у Вас є улюблені місця?
– Все те, що я бачу, коли їду на велосипеді. Ось чекаю, коли вже відкриється сезон, щоби мого «залізного коня» привели до порядку. Моя мама живе в Плотичі, я їжджу велосипедом до неї. Люблю поля, ліси, воду і не відвідую ресторанів та барів. Озеро наше люблю. Інколи їду тривалий час і забуваю про те, що додому потрібно якось повертатися. А взагалі Тернопіль я люблю, хоча були випадки, коли думали, що я зі Львова. Між іншим, свого часу на «Х-факторі» хотіла заспівати «Файне місто Тернопіль», та не вийшло.
«Мені не зовсім комфортно жити, коли маю багато грошей»
– Про що Ви мрієте?
– Якщо 9 років тому думала про кар’єру, то зараз мрію, аби мої батьки ще жили довго, довго і довго, щоби Рената стала достойною людиною. Мрії мої про сім’ю, щоби мої близькі люди були щасливими, аби родинне коло не зменшувалось, а навпаки – збільшувалося. Хочу, щоби донька себе знайшла, щоб в Україні люди жили краще. Бо дуже серце болить, коли бачу стареньких, які не можуть майже нічого собі купити. Мрію про добрі справи та вчинки, бо це задоволення не купиш за гроші. Я мрію про те, що не можливо купити! Гроші нас псують, я вам хочу сказати, що мені не зовсім комфортно жити, коли маю багато грошей.
– Часто можна побачити артистів у політиці. Вам не надходили пропозиції долучитися до якоїсь партії?
– Такі пропозиції були, але я відмовлялася. У політику не піду ніколи, а ще й тепер. Там так брудно і противно. Нехай вона горить синім полум’ям за те, що зробила з нашими людьми. Я і так грішна, навіщо мені туди йти (посміхається, – авт.).
– Ідеальний день для Ірини Борисюк – це…?
– Це зарядка зранку (сміється, – авт.). Якщо я прокинуся зранку і не зроблю зарядки, то не буде ідеального дня. У мене дуже багато енергії, потрібно давати їй вихід. А ще – коли я відчуваю домашній затишок. Приміром, буває важкий день, я повертаюся додому, а там мене чекає моє улюблене крісло-качалка, я вмощуюсь у нього, і нехай весь світ зачекає, навіть якщо посуд не помитий (сміється, – авт.).
«В Ізраїлі я працювала тяжко після всяких висот»
– Ви згадували про те, що були за кордоном. Що це була за країна?
– Я була на роботі в Ізраїлі. Знаєте, завжди не розуміла людей, які називають своїх співвітчизників таким словом, як заробітчани. Там наших жінок дуже багато, і мені також довелось побути заробітчанкою. Мені дуже шкода, що наші українські жінки змушені так жити, не кожен так витримає, і я одна з таких. Було б їм тут краще, вони б туди не їздили. Я працювала тяжко після всяких висот. Це був етап, де мені потрібно було змиритися в житті, переосмислити все на Святій землі. Я згадую не зовсім яскраві моменти. Хоча навіть там мене люди впізнавали і не розуміли, що я тут роблю. В Ізраїлі до мене музика також ішла, всі цьому дивувалися. Мені вдалося познайомитись з музикантами. Я їм показала пісню «Доця моя», яку для мене написали «Діти капітана Гранта». Тоді дуже сумувала за донечкою, пам’ятаю, як сказала собі, що нічого не привезу з Ізраїлю, окрім того, що буде для мене пам’яткою в сімейному архіві. Так у мене з’явилася пісня «Доця моя». Думаю, я з тих людей, які б не змогли жити за кордоном, як би важко мені не було. Моє коріння тут. Коли я прилетіла в Україну, йшов сніг, пам’ятаю, я ловила його губами і кричала: «Боже, це сніг, Боже, це Україна!»
– Я бачила Вас у кліпі Володимира Трача. Це був Ваш перший досвід зйомок у кліпі?
– Так, перший. Вдячна Володі за запрошення. Дуже гарно все вийшло. Я була трохи в іншому амплуа і мені сподобалось. Якщо будуть ще подібні пропозиції, то я обов’язково погоджусь.
– А що ще хотіли би спробувати?
– Хотіла би заспівати дуетом, навіть не знаю з ким, але хотілось би. Ще хотіла би спробувати себе у кіно. Мені взагалі цікаво те, де мене ще не було, і те, що буде для мене вперше.
«Якщо з’явиться достойний чоловік, то я готова прийняти кохання»
– Ви красива жінка, мабуть, біля Вас багато чоловіків крутяться? Можливо, є хтось, хто полонив серце Ірини Борисюк?
– Моє серце вільне. Не можу сказати, що чоловіків нема навколо, є багато, але воно не складається. Я завжди кажу, що покарана любов’ю. Коли вона з’являється, від мене відходить музика, мені життя це показало. Я просто співати не можу, коли кохаю. Бо в такі моменти, стоячи на сцені, в мене виникає враження, що я обманюю людей.
Не знаю, якщо з’явиться достойний чоловік, то я готова прийняти кохання. Не можу сказати, що серце закрите від усіх чоловіків. Якщо я не буду любити – не буду жити, при цьому не важливо, як воно складеться далі. Були моменти, коли з’явилася людина, яку я любила, а на сцені співати не могла. А у своїй творчості хочу бути щирою, коли співаю про складну жіночу долю. А як це робити, якщо в мене все добре? Тому якщо музика – то не кохання.
– Яким має бути той чоловік, що зможе привернути Вашу увагу?
– Відвертим, сильним, розумним. Він має бути сильнішим за мене, і це я не про силу фізичну. Я втомилася бути сильною жінкою, не хочу нею бути. Хочу, щоб він мене оберігав і підтримував, щоб я дозволила бути собі дитиною, а він був поруч мене самим собою, як і я перед ним. А ще дуже важливо, аби чоловік мене не змінював, не підточував під себе. Так, у мене важкий характер, я це знаю, і я творча людина зі своїми, як то кажуть, «мухами в голові». Чоловік повинен знайти ключик до мого серця, насправді – це не важко, але скажу із впевненістю: той, хто це зможе зробити, йому поталанить (посміхається, – авт.). Знаєте, я з тих жінок, які заради кохання, як то кажуть,«в омут с головой», і готова навіть пожертвувати кар’єрою.
«Харчів удома не викидаю, із залишків роблю різні маски на обличчя»
– Є жінки, які не люблять готувати і всього, що стосується побутових питань, а буває навпаки. Ви до якої категорії належите?
– Я люблю готувати, коли немає продуктів. З нічого тоді виходять шедеври. А якщо накупити мені всього і сказати «Готуй», то навряд чи в мене щось вийде, я ті продукти окремо з’їм. Взагалі, ми, українські жінки, вміємо з нічого зробити щось, які б часи не були.
– Ви дуже добре виглядаєте. Які у Вас секрети краси?
– Якщо Ви маєте на увазі те, чи ходжу я по салонах, то ні. Хіба у перукарню. Косметикою взагалі майже не користуюся. Наприклад, харчів удома не викидаю, із залишків роблю різні маски на обличчя. Інколи мене так пообкидає, що я собі кажу: «Борисюк, що ж ти наробила?» (посміхається, – авт.).
– Як Ви вважаєте, зовнішня привабливість відіграє велику роль у тому, чи досягне артист успіху?
– Я вважаю, що ні. Нічого не замінить стану душі людини, який вона передає, виконуючи свої пісні, якщо ми говоримо безпосередньо про співака. Мені здається, я могла би бути і горбата, і носата, і крива, однак глядачі відчули би мою щирість й оцінили це.
– Що для Вас найцінніше?
– Час! Шкода, що його не можна втримати на місці, він ллється, наче вода з крана. Через це й дитинство згадую рідко, не можу ходити шкільними стежками, боляче, сльози на очі навертаються, бо розумію, що тих моментів уже не повернути.
– Які у Вас плани на майбутнє?
– Я буду викладати вокал. В одному впевнена – моє життя буде тісно пов’язане з музикою, хоча й розумію, що вічно на сцені не буду. Хочу передати свої знання діткам, мені приємно з ними працювати, приємно бути Іриною Борисюк й Іриною Йосипівною одночасно. Бачите, ось на фортепіано моя фотографія з «Х-Фактора», так деякі мої учні не знають, що я там була, і кажуть мені: «Ірино Йосипівно, а ця жінка так на Вас схожа». Я їм відповідаю: «Так, я ж її тому і в рамочку поставила» (сміється, – авт.). Діти, вони такі цікаві й безпосередні.
Співпрацюю з автором, який написав пісню Володимиру Трачу «Літній дощ». На сьогоднішній день ми записали пісню «Без тебе» та ліричне відео до неї. В планах записати ще одну пісню та зняти кліп. Я налаштована оптимістично. Також співпрацюю з відомим режисером та сценаристом Андрієм Мригою. Зараз, ми з моїм менеджером Оленою Гарбузинською розвернули діяльність в соціальних мережах, у мене є офіційна сторінка на Фейсбуці та власний канал на сервісі «YouTube».
– Що б Ви побажали нашим читачам?
– Передусім жіночого щастя, щоби ви ніколи не знали, що таке самотність. А якщо все-таки самотні, використовуйте цей час, як можливість зайнятися собою, подумати, переосмислити і налаштуватися на нові відносини. Любіть себе, і обов’язково знайдеться та людина, яка зробить вас щасливою!
Вікторія Ушакова
