Мова – про 64-річну Надію Куцу, уродженку Джуринської Слобідки, котра 40 років трудилася старшою медсестрою у Тернопільській обласній психлікарні після закінчення Чортківського медучилища. Та справа навіть не у цьому, на перший погляд, дивному поєднанні професії і хисту до творення, що прокинувся на тоді у 60-річної жінки. Як героїня сьогоднішньої оповіді повідала нашому кореспонденту, вона навіть пензля ніколи в руках не тримала. Та й художників начебто в роду не було…
Надії Романівні довелося дещо рано за нинішніми мірками вийти на пенсію і поїхати в родинне село, аби доглядати стареньких батьків. Дев’ять років тому спочив в Бозі її чоловік, минуло два роки, як поховала й матір. Нині глядить старенького 92-річного батька, що пересувається в інвалідному візочку. Ось уже сім років, як вона покинула Тернопіль, повернувшись до рідного гнізда.
Як прийшла ідея?
«Ця сторона гаража постійно зацвітала, все було мокро. Тож надумала викласти частину стіни круглими камінчиками і плиткою з каменю. Приїхав зять з Тернополя, каже: мамо, то якесь таке нефайне, – розповідає пані Надія. – Тож я те все розбила і почала працювати з бетоном. Рецепт приготування розчину простий: порція піску і дві – цементу, плюс вода. За фарби слугують різні кольорові барвники до «снєжки». А далі – що дозволить фантазія. Часто сиджу в Інтернеті, дивлюся, що люди роблять, щось сама придумую. Іноді думаю, ось таке зроблю. А починаю ліпити – тяп-ляп, зовсім інше виходить. Не знаю, звідки воно в мене…».
Жінка показує свою першу художню роботу – якийсь казковий будиночок.
«Чомусь всі його називають криницею, але це не так, – продовжує. – Тут був великий пеньок від зрізаного ясеню, що послужив за основу. Далі на каркас поставила металічну сітку, зверху різні непотрібні ганчірки і старі шкарпетки, а за маківочку згодився розпушений шнурок. Ой ні, – каже, – забула, ось з цієї декоративної огорожі все почалося, а вже після неї був будиночок. Завершивши це, «перекинулась» на хату. Тут вже дала волю усій своїй фантазії».
«Ніколи, – повторює пані Надія, – нічим подібним в житті не займалася. Малювати не вмію від слова «зовсім». На моїй пам’яті й художників в роду ніколи не було. Тому…».
Уважно роздивившись її роботи, помічаємо, що в орнаменті часто повторюється виноград з листочками. Чому? Відповіді не знає. Каже, що це найліпше у неї виходить – рослини, дерева… А ось звірі, птахи, тим більше люди даються важче.
Зрозуміло, що це задоволення не з дешевих. Зі слів жінки, лише на пів ганочка і праву частину фасадної стіни пішло десять мішків цементу. Розповідає, що у своєму хобі велику підтримку має від дітей та рідних. Коли навідуються до села, фотографують все, викладають в Інтернет. Якось зять привіз кілька мішків цементу в подарунок…
«Хоч і дорого виходить, зате не так, як у всіх», – задоволено мовить пані Надія.
Більше того, сільська умілиця вже й «на люди» пішла, прикрашати їхні оселі. Якось застали ми її на риштуванні у сусідському обійсті Джумаг. Уже три стіни ошатної оселі дістали нове життя.
«Не заради якихось зарібків, – зітхає жінка. – Сусіди мені багато допомагають, і я їм вирішила чимось віддячити. Та й між людей мені легше…. (Улітку черговий важкий удар завдав сердечного болю згорьованій жінці: поховала 42-річну доньку, яку звела в могилу важка хвороба – Ред.). Де ходжу – там плачу. А так – хоч трохи розвіюся… Зробила три стіни. Наступного року докінчу…».
Звісно, поцікавилися у Надії Романівни й планами на майбутнє, бо ж помітно, що композиція потребує логічного завершення, та й від дороги стіна аж проситься, аби її торкнулися умілі жіночі руки.
«Від вулиці маю намір створити картину. Там будуть будиночки, місточки, пави…. Ще й оздоблення літньої кухні є в задумах. Наразі не знаю, що там буде. У мене находить за долі секунди. (Сміється). Лавочку біля воріт хочу декорувати ліпниною, різним камінням тощо. Якби ще вміла штукатурити і зварювати, – всього було б набагато більше. А так – буду далі рухатись, колись приїдете, подивитеся, що з того вийде».
Проте уже зараз родинне обійстя Надії Романівни помітно різниться поміж інших. Сільські дівчата облюбували собі влаштовувати тут «фотосесії». Бо ж гарно як! Де ще таке побачиш – таку красу!
Ми гадали, що своє майбутнє жінка пов’язує з рідним селом. Помилялися. Каже, що все ж має намір повернуся в Тернопіль, поближче до дітей. Там у неї дві дачі, тож є біля чого працювати. З її слів, вона не може довго всидіти на одному місці, надто нарвана до роботи. Свого часу придбала одну дачу, однак виявилося замало. Купила другу. Та й тут, в селі, їй ніяк не сидиться. Уже в не молодому віці сама обробляє городи, трохи підробляла в сезон на помідорах у місцевому господарстві…
Яку мораль можна винести з цієї історії? Мабуть, в кожному з нас може довший час жевріти якийсь талант, про який ми навіть не здогадуємося. Однак настане такий день, коли він неодмінно «прорветься» назовні. Якщо з вами цього не сталося, значить, ваш час іще не настав…
Любомир Габруський
Короткий роман перетворився на щасливу сім’ю, – історія з життя
Короткий роман перетворився на щасливу сім’ю, – історія з життя
