Ось уже 12 років, як дівчина живе у Канаді, проте у її серці — Україна.
Фіналістка конкурсу «Міс українська Канада», обличчя «Дня вишиванки’2018» у Торонто — усе це про… нашу землячку, уродженку Тернополя Софію Дичковську. Ось уже 12 років, як дівчина живе у Канаді, проте у її серці — Україна… Співачка та волонтерка, активна учасниця життя української громади, 21-річна Софія, ще школяркою переживши насмішки однокласників через свою любов до співу, все ж знайшла в собі сили після тривалої перерви повернутися до улюбленої справи. Більше того, як каже сама дівчина, на конкурс «Міс українська Канада» вона пішла найперше для того, аби поділитися своєю історією з дітьми, котрі також стали жертвами психологічного насильства. «Усім, хто пережив чи переживає те, що й я, — зазначає Софія, — нині я б сказала: «Якщо ви виділяєтесь із натовпу, це означає, що ви на правильній дорозі. Робіть те, що робить вас щасливими. Розвивайте свої здібності і ніколи ні про що не шкодуйте!..”
Її історія — це історія про те, як через силу волі, віру в себе і наполегливу працю можна реалізувати свою мрію… Уже за кілька днів — 15 липня — відбудеться грандіозний фінал конкурсу «Міс українська Канада», в якому братиме участь Софія Дичковська. А поки що — ексклюзив з Канади для «НОВОЇ…»
«Співати почала раніше, ніж говорити»
До Канади Софія разом з сім’єю переїхала 12 років тому, у 9-річному віці.
— Ще з вікна літака милуючись CN Tower у Торонто (оглядовою і телекомунікаційною вежею заввишки 553,3 м), котра на той час була найвищою будівлею планети, я зрозуміла, що мені тут сподобається, — розповідає дівчина… Найбільше мене вразили швидкі і гладкі дороги, безліч зелені всюди і те, що довкола було… дуже чисто та охайно! Тим не менше, нині, порівнюючи, скажімо, Тернопіль і Торонто, я б відзначила цікаву тернопільську архітектуру — у Торонто вона ну ду-у-у-уже звичайна… Спершу я надзвичайно раділа переїзду. Ностальгія з’явилася згодом…
У Тернополі моє життя було дуже насиченим. Співати я почала раніше, ніж говорити, і все дитинство саме цим і займалася. Коли була маленькою, з сусідськими дітьми організовували собі «концерти» у нас на подвір’ї, коли почала ходити до школи, співала на усіх шкільних святкуваннях. А найбільш «співочі» мої роки були у Центрі дитячої творчості в колективі «Дружня родина», з моєю улюбленою наставницею Аллою Іванівною Бінцаровською. Про цей час у мене тільки найсвітліші спогади…
Коли я переїхала до Канади, планувала організовувати благодійні концерти і передавати зібрані гроші дитячим будинкам у Тернополі. Проте не так сталось, як гадалось…
Після шкільної «травлі» замкнулася в собі
Спершу я дуже раділа, що розпочинаю нове життя в іншій країні. Мені було цікаво ходити до канадської школи. Ще маленькою дівчинкою я, дивлячись американські фільми, часто мріяла покататися у жовтому шкільному автобусі. Мрія здійснилася: такий автобус забирав мене з-під мого дому наступні чотири роки. Проте далі усе було не так райдужно… Кілька місяців по тому, як ми переїхали до Канади, у моїй школі відбулося талант-шоу, участь у якому могли взяти усі, хто забажає. Звісно ж, я — маленька співачка — не могла втратити такої нагоди… Я готувалася, тато допомагав мені з організацією виступу… Проте діти моєї любові до співу не зрозуміли і взялися насміхатися з мене: з того, що я співаю, з косички, яку мені заплітала мама, мовляв, я «заплутана у косу», з родимки над губою… Це змусило мене замкнутися в собі і на довгий час зненавидіти свій талант та свою зовнішність… Нині я б сказала жертвам такого: “Якщо ви виділяєтесь із натовпу, це означає, що ви на правильній дорозі. Робіть те, що робить вас щасливими. Розвивайте свої здібності і ніколи ні про що не шкодуйте!..”
Тривалий час я не розглядала спів як те, чим займатимуся у житті. Я навчалася у Humber College і в червні стала бакалавром за фахом «Управління відділу кадрів». Ще на першому і другому курсах коледжу я була впевнена, що займатимусь саме цією справою, адже не вірила, що зможу достатньо заробляти своїм голосом… Та душа і серце рвалися до улюбленої справи. І, відпрацювавши торік улітку 13 тижнів практики, я остаточно зрозуміла, що це не для мене. Коли людині вже дано якийсь талант, саме він повинен вести нас по життєвому шляху. Своє майбутнє я вирішила пов’язати саме зі співом. У мене і мої здібності вірить багато людей, і це мене надихає не здаватися.
Обличчя «Дня вишиванки» і фіналістка конкурсу «Міс українська Канада»
Дуже люблю брати активну участь в організації різноманітних заходів для земляків у Торонто. Організовувала українські святкування та забави з організацією «Мега Забава». Завдяки цьому я хоч на деякий час забуваю, що я на іншому кінці світу, за тисячі кілометрів від рідної землі… Цього року я несподівано для себе стала обличчям «Дня вишиванки» і мала можливість познайомитись і попрацювати з багатьма цікавими людьми. На конкурс за два тижні подали заявки та надіслали свої світлини понад 100 учасників! А переможницю, котра і стала обличчям свята, визначала громада шляхом народного голосування на сайті. Мені було дуже приємно, що проголосували саме за мене… Коли я дізналася, що перемогла, була надзвичайно втішена! Ніколи в житті не перемагала у жодних конкурсах, тому для мене це було щось неймовірне! «День вишиванки» у Торонто відбувся 26 травня і це був один із найщасливіших днів у моєму житті!
Раніше я ніколи не брала участі в конкурсах, адже боялася невдалих результатів. Нині ж зрозуміла, що це насамперед цінний досвід та знайомство з новими людьми. На конкурс «Міс українська Канада» я пішла, аби розповісти свою історію тим, хто також став жертвами психологічного насильства, переконати їх, щоб вони не здавалися і не занапащали свої здібності.
“Міс українська Канада”— це наймасштабніший проект у Північній та Південній Америках, який просуває українську культуру. Історія цього конкурсу почалася понад 60 років тому. Сьогодні це – молодіжний проект, більше схожий на талант-шоу, ніж на традиційний конкурс краси. Хоч у назві є слово “Міс”, є стрічки й корони…
За місце у фіналі конкурсу боролися майже 80 дівчат, але у фінал пройшли лише 17 українок з різних провінцій Канади, серед них і я. Якщо усе складеться вдало, після цього конкурсу я планую розпочати низку благодійних заходів і допомагати незабезпеченим дітям та діткам-сиротам в Україні. І, звісно ж, планую розвиватися як артистка. Мій девіз по життю: маленькими кроками до великих мрій!
Обговорення