Коли Івану прийшла повістка, він закляк на місці. Думав, серце просто вилетить з грудей. Не знав, що йому робити, куди бігти. Хлопець не боявся за себе, йому не лячно було брати в руки автомат. Він боявся залишати вдома одиноку стареньку маму…
Вона народила його, коли їй було вже за 40. Сусіди крутили пальцем біля скронь, перешіптувалися, осуджували. Мовляв, стара діва, не має ні чоловіка, ні сім’ї і зважилася на таке. Та й здоров’я жінка не мала, то тиск мучив, то серце підводило. Та вона вперто вирішила, якщо Бог послав їй дитину, то виносить і зробить усе, щоб хлопчик ріс щасливою дитиною.
Так і сталося. Вагітність і пологи були дуже важкими. Іван, на диво, народився здоровим хлопчиком. У дитинстві рідко хворів. Став справжнім Божим подарунком для матері. У школі добре вчився, у виш вступати не хотів, бо треба було йти працювати, допомагати мамі.
Коли розпочалася війна, Іванові саме виповнилося 27 років. Він працював на заводі. Добре заробляв, купив машину. Тримав господарку, мав поле. Мама не могла натішитися своїм сином. Та коли клятий рашист ступив на українську землю, мало не вмліла. Її сина заберуть. Він служив в армії, був здоровий і дужий. Певна річ, заберуть… Мама зчорніла від думок, увесь час плакала, переймалася. Тоді злягла з серцем. Минув рік, а військкомат мовчав. Тож у жінки таки з’явилася надія, може її сина не вчеплять…
Та влітку, повертаючись з роботи додому, Іван отримав повістку. Повідомив мамі, думав вже викликати «швидку». Та зрештою, після довгих розмов і благань, ненька таки відпустила сина на війну. Відверто кажучи, він сам туди рвався. Не міг змиритися з тим лихом, що коїть нелюд на нашій землі. До того часто допомагав військовим, волонтерив.
Після навчань їхню роту кинули у саме пекло – під Бахмут. Під безкінечними обстрілами героїзм чоловіка дещо вщух. Було страшно. Дуже страшно. Не раз вже прощався з побратимами, однак чи то мамина молитва, чи то Боже проведіння допомагали вибратися зі смертельних пасток.
Аж якось накрило градом. Били з усіх боків. Чоловік біг і знепритомнів, просто впавши на землю. Наче крізь сон чув, як хтось його тягне у невідомому напрямку. В голові смутно прокручував різні моменти. Йому здавалося, що то москалі тягнуть його в полон… Опритомнів у лікарняній палаті. Довкола клопотали медсестри.
З’ясувалося, що витягнув його з-під обстрілу літній чоловік, який пішов добровольцем, був водієм на фронті, возив хлопцям різну допомогу і забирав поранених з «нуля».
Згодом чоловіки познайомилися. Зріднилися. Після реабілітації повернулися на фронт. Воювали разом, підтримували один одного. Недавно, отримавши довгоочікувану відпустку, приїхав додому. Запросив з собою свого рятівника, якого вже почав кликати татом.
Мама мало не вмліла, побачивши їх на порозі. Рятівник виявився справжнім татом Івана. Довго вони говорили, ділилися спогадами. Як з’ясувалося, його батьки зустрілися під час відпочинку на морі. У них був такий собі курортний роман. Повернувшись додому, жінка дізналася про незаплановану вагітність. Чоловіка не шукала, вирішила, що народить дитину для себе…
Батьки залишилися вдома. Іван повернувся на фронт і вперто продовжує нищити орків. Але тепер на душі в нього спокійніше, адже мама вже не сама…
Зоряна ДЕРКАЧ
Газета Свобода.
