Нещодавно у Теребовлянському райсуді завершився судовий процес, який, мабуть, запам’ятають надовго. Передусім, через обвинуваченого – 42-річного Віктора. «Він захищав себе на рівні кандидата юридичних наук. У дебатах говорив цілу годину, вражав ерудицією, всебічними знаннями», – так оповів один із учасників процесу про чоловіка, звинуваченого у тяжких злочинах. Втім, Вікторові це мало допомогло – вирок суду: сім років позбавлення волі. – пише “Свобода”
Торік поліція повідомила про кривавий злочин у Теребовлі – напад на двох сестер у їхній квартирі. Потерпілих вчасно доправили до лікарні, і двом бригадам тернопільських і теребовлянських хірургів вдалося врятувати життя важко пораненим жінкам. І хоч тоді поліція прозвітувала, що по гарячих слідах оперативникам вдалося затримати підозрюваного, насправді, він прийшов сам і ніхто не докладав жодних зусиль для його затримання. Вийшовши з квартири, у якій накоїв біди, попросив чоловіка, що стояв за кутом будинку, ковток горілки (на вранішніх вулицях «персонажі», які похмеляються, – не рідкість), запитав адресу поліцейського відділку і пішов «здаватися». Так завершилися півроку на волі, які починалися з ілюзії щастя, але завершилися болісним крахом. І знову – тюрма…
За плечима уродженця Криму Віктора – дві судимості, причому за важкі злочини – розбійні напади, згвалтування. Востаннє був засуджений до десяти років позбавлення волі. У грудні 2015-го його звільнили умовно достроково – майже на два роки раніше. Він вийшов на волю у статусі одруженого. Перед тим він познайомився через Інтернет із жителькою Теребовлі. Вона приїхала у колонію і там одружилися.
Кажуть, що в’язні здебільшого укладають шлюб для того, щоб мати «тил», аби хтось навідувався, надсилав посилки, привозив передачі. Фактично, йдеться про меркантильний інтерес. Але у цьому випадку було інакше. Віктор, не задумуючись, продав квартиру, якою володів на праві спільної власності з колишньою дружиною у Севастополі, і подався на Тернопілля – до нової дружини. Спочатку усе було добре – вони винайняли квартиру в обласному центрі. Але 15 тисяч гривень (стільки спочатку надіслали чоловікові за продане житло) швидко розійшлися – недавній в’язень нічого не шкодував для благовірної. Згодом на суді він скаже: «Була любов, поки були гроші…» Новоспеченому подружжю довелося перебратися до тернопільської тітки, ось тут і почалися сварки. Врешті-решт дружина виставила Віктора за поріг. Не маючи ані друзів, ані знайомих у чужому місті, чоловік ночував на лавках у парку, на вокзалі. Знеможений, без даху над головою, якось він зайшов у медпункт залізничного вокзалу і сказав: «Викличіть мені «швидку» – щойно я намагався вкоротити собі віку». І його забрали у психоневрологічну лікарню. На суді Віктор згадуватиме про час, проведений у лікарняному закладі, як велике благо: він мав де спати, що їсти і не падав дощ на голову.
Після виписки його забрала дружина. Якраз переказали другу частину грошей з Криму, і вони знову найняли житло, зліплювали по крихтах тріснутий горщик стосунків. Втім, гроші швидко закінчилися, і на тому дружина з ним розпрощалася, повернувшись у батьківську квартиру у Теребовлі. Віктор знову став безхатьком і шукав притулку у медичних закладах. Його помістили у наркологічний диспансер.
Після лікарняної палати – знову вулиця. Віктор поїхав у Теребовлю з надією, що дружина його прихистить. Дві години розмови у парку – і жодних поступок, розлучення і «крапка». Віктор поплентався за дружиною до її дому. Але вона не впустила його у квартиру. Так і просидів під дощем на лавці цілу ніч. Вранці він таки переступив поріг квартири, замкнув за собою двері, а ключ поклав до кишені. Знову просив у дружини не покидати його. Емоційна відповідь про неможливість спільного буття й про іншого чоловіка, з яким збирається жити, знутрувала недавнього в’язня. Накинувся на жінку з ножем. Коли ніж зламався, схопив другий. На крики вийшла з кімнати сонна сестра, він і її ударив ножем. Мовчки пройшов повз сусідку, яка уже стояла у дверях, і пішов «здаватися».
На суді дві сестри вимагали якнайсуворішого покарання для Віктора. Вони вважають, що колишній в’язень хотів їх вбити. Втім, до суду обвинувальний акт надійшов з кваліфікацією: заподіяння важких тілесних ушкоджень, і суд не мав права переходити на іншу кваліфікацію – замах на вбивство, оскільки це погіршувало б становище обвинуваченого.
Віктор не попросив пробачення у потерпілих, а радше навпаки – характеризував їх у негативному ракурсі. Вважав, що у тому, що сталося, винуваті і вони. Мовляв, був вбитий їхньою байдужістю, нелюдськістю. Ніч під дощем довела його до відчаю, і взявся за ніж у стані афекту. Втім, жодна із трьох експертиз не підтвердила якихось патологічних змін у свідомості Віктора на момент скоєння злочину.
Сім років позбавлення волі, у тому числі півроку за попередньою невідбутою судимістю – такий вирок Теребовлянського районного суду. Хоч як цинічно це не звучало б, але у Віктора знову буде дах над головою… І напевно що, тверде переконання: на волі живуть за неписаними законами. У сестер залишилося підірване здоров’я й маса негативних емоцій. Шлюб з бувалим в’язнем – доволі ризикований крок. І хто на нього відважився, мав би знати, що просто так «помахати ручкою» не вдасться. У в’язнів – загострені відчуття, нестійка психіка, непристосованість до цивільного життя, свої закони справедливості. Та навіть ці мури можуть здолати справжні почуття. Схоже, що у цій історії їх не було…
Ольга КУШНЕРИК
