Майже половину свого життя 29-річний Петро Ф. провів за ґратами. Уперше на лаві підсудних опинився у 15 років. Тоді служителі Феміди зглянулися над неповнолітнім. Адже хлопця разом зі старшим братом виховує один батько, ще зовсім малим він залишився без матері. Та й крадіжку скоїв дрібну, в злочині щиро розкаявся і так у суді гірко плакав, що навіть потерпілий не витримав, просив виправдати пацана. І Петрові дали рік умовно.
Але підліток і не думав тримати слово та невдовзі знову обікрав сусіда, щоправда, тепер уже іншого. Відтак поплентався кримінальною стежкою на два з половиною роки у місця неволі. А далі все було, як у тій приказці: вкрав – випив – тюрма. І так шість разів поспіль. Причому щоразу на волі перебував усе менше, а за ґратами – все довше. Батько з братом намагались уникати горе-родича, та й сам Петро, міняючи тюремні камери, геть чисто розгубив (та й чи мав?) теплі щирі почуття до рідних, пише “Номер один”.
Горбатого і могила не виправить
Тим не менше, коли навесні минулого року вкотре повернувся з місць не вельми віддалених і постукав у двері до брата, той радо обійняв його, запросив до хати, дружина швиденько зібрала на стіл обід. Слід зазначити, що всі події відбуваються в Гусятинському районі. Того дня брати далеко за північ засиділися на кухні, причому більше говорив старший Ф., Петро відмовчувався або кидав якусь коротку фразу. Здебільшого згадував дитинство та юність, порівнюючи зі своїми дітьми. Нарешті, помітивши, що молодший брат дрімає, перервав себе: «Ще наговоримось, ти ж залишишся у нас трохи пожити?»
Петро від несподіванки на радощах тільки й зумів, що кивнути головою. Так тривало декілька вечорів, аж поки рідні не поцікавились, чому гість не шукає роботи.
«Я ж зек, хто мене на роботу візьме?» – знизав той плечима.
У відповідь брат запевнив, що добре знає місцевого фермера і при потребі слово замовить. «Колись же треба починати жити по-людськи», – наполягав він.
Трохи завагавшись, Петро погодився і наступного дня таки пішов до аграрія у контору. Той мовчки вислухав прохання, спитав, що вміє робити, і раптом наказав: «З обіду можеш починати», та пояснив, куди і до кого підійти.
Не дарма у народі кажуть: скільки вовка не годуй, його все до лісу тягне. Так і Петро.
Від горілки до ножа – лише крок
До роботи рецидивіст був не дуже рвучкий, але доручене виконував. Аж поки якось уночі з контори хтось не поцупив телевізор і тюнер. Підозра одразу впала на рецидивіста. До того ж крадене невдовзі знайшли на горищі покинутої хати, а на ньому – відбитки пальців Ф. Та поки правоохоронці чекали на результати судової експертизи, чолов’яга встиг скоїти тяжкий злочин – убивство.
Сталося це через тиждень. Тієї неділі Петро разом з новим знайомим, удвічі старшим Іваном Н., завітав у гості до своєї «подружки» Наталі. Кавалер-рецидивіст із порога тицьнув синові господині гроші, щоб купив самогону в сусідній хаті. Тим часом ґаздиня, весело підсміюючись із Петра, нарізала хліба, ковбаски, підігріла картоплі. Трійця частувалась аж до обіду. Нарешті чоловіки попрощались, причому Ф. не забув сховати у кишеню пляшку перваку і, помітно хитаючись, поплентались до хати Івана. Там продовжили пиячити. Коли все випили до краплі, Петро дорікнув господарю: «Йване, став пляшку, твоя черга!»
– Та я бідний інвалід, звідки в мене гроші? – пожалівся дід.
– Не бреши, ти ж у Наталки хвалився, що отримуєш добру пенсію і дещо назбирав на старість, – і вдарив бідаку кулаком по обличчю.
– Та то я сп’яну, – спробував Іван заспокоїти п’яного зека, розмазуючи кров із носа.
– Я сам знайду, – пригрозив гість і, похитуючись, попрямував до вітальні. Штовхнув плечем двері, але вони були закриті. Тоді Петро кулаком розбив скло, озирнувшись, узяв віник, просунув усередину і натиснув на замок. Зайшов до кімнати, озирнувся.
«Добре-добре, зачекай!» – миролюбно сказав Іван і, випередивши нахабу, підійшов до шафи, дістав із закутка гроші – 300 грн.
Проте злодій уже відчув здобич. Він різко повернувся і твердим кроком пішов на кухню, схопив ніж, і не встиг нещасний щось зрозуміти, як Петро всадив лезо в шию нещасній жертві. Не звертаючи уваги на старенького, який бився в конвульсіях у калюжі крові, відкрив шафу і забрав решту, загалом пограбував нещасного на 3 тис. грн. Не ховаючись, вийшов із дому і пішов до коханки спати. Вранці поїхав до Гусятина «відпочивати»: поки жорстокого вбивцю затримала міліція, він встиг пропити-прогуляти половину суми.
Ні співчуття, ні каяття
На досудовому та на слідстві у суді рецидивіст неодноразово змінював пояснення. Однак Петро так і не розкаявся у скоєному. Дійшло до того, що вже у суді апеляційної інстанції він заявив, що кривавий злочин скоїла… жінка, а він її прикрив, узявши провину на себе. Заперечував покази свідків і результати судової медекспертизи, кричав на прокурора, ображав конвой. Та коли колегія оголосила свій вердикт: вирок залишити без змін, одразу почав… недочувати і навіть серце «схопило».
«Та хіба у тебе є серце, якщо ти каліку вбив?» – гірко дорікнула йому сестра замордованого.
Обговорення