28-річний уродженець Тернопільщини Володимир, позивний «Мажор», уже три роки воює у складі підрозділу безпілотних літальних апаратів 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. До війни хлопець працював у Польщі, але після початку повномасштабного вторгнення вирішив повернутися додому, щоб стати на захист України. Розповідає група комунікацій Тернопільського обласного ТЦК та СП.
На початку березня 2022 року Володимир, який тоді працював на пилорамі в Польщі, єдиний із робітників-українців вирішив повернутися в Україну. У військкоматі йому відмовили через молодий вік і відсутність строкової служби. Він не здався й пів року наполегливо нагадував про себе, аж поки у вересні того ж року не підписав контракт із десантно-штурмовою бригадою.
«Я пройшов навчання, а далі зі своїм підрозділом потрапив на Луганщину», – розповідає боєць. «Ми дуже часто стояли на передових позиціях буквально за 100 метрів від росіян, чули й бачили їх».
На позиціях під Луганськом Володимир разом із побратимами не раз опинявся під вогнем.
«В одній локації росіяни щоранку й щовечора включали для нас музику – Кобзона й Цоя, а далі кричали: “Украінскій солдат, здавайся, будєш жіть!” Проти нас стояли професійні “вагнери” й десантура, і мушу визнати, що діяли вони професійно», – згадує він.
Під час одного з обстрілів ворог використав одразу три дрони – від артилерії, танкістів і піхоти.
«Росіяни дуже грамотно почали по нас працювати – арта накрила з одного боку, танк з іншого, а потім пішла піхота. Мене тоді контузило від близького прильоту, і я на короткий час відключився. А коли прийшов до тями, почув, як кричить товариш: “Відходимо, вони дуже близько!” Росіяни були метрів за 50, ми ледве встигли відкотитися», – розповідає боєць.
Згодом Мажора призначили командиром групи, яка діяла в тилу ворога і брала участь у штурмах. Одного разу його підрозділ захопив ворожу позицію вночі.
«Росіяни не очікували цього й поводилися безпечно – кудись відійшли, залишивши зброю, рюкзаки й інше спорядження. А вранці двоє з них повернулися, не знаючи про нас. Ми підпустили їх на 20 метрів, я вже бачив їхні зіниці, і відкрили вогонь. Одного зразу наповал, другий відскочив у заглибину й навіть відтягнув товариша», – згадує він.
За час служби Володимир отримав поранення від мінометного обстрілу й кілька контузій. Через проблеми зі спиною медики визнали, що він не може продовжувати службу штурмовиком. Але навіть перед від’їздом із частини він виконав ще одне бойове завдання – евакуював поранених.
«Це мій товариш і безпосередній командир, із котрим ми разом проходили БЗВП. Перед тим він мав кульове поранення й важку контузію і сказав мені: “Не знаю, чи повернуся назад цього разу…” Я пообіцяв, що витягну його. Наступного ранку ми евакуювали кількох 200-х і 300-х, у тому числі його. Сказав йому тоді – бачиш, я дотримав слова», – розповідає Володимир.
Служба у підрозділі безпілотників
Після звільнення з десантно-штурмової бригади він певний час служив у тиловій частині на Тернопільщині, а далі перевівся до батальйону безпілотних систем 128-ї бригади.
«Як колишній піхотинець, я дуже добре знаю, наскільки важлива робота безпілотників для нашої піхоти. Зараз бачу ворога з неба – це зовсім інше, ніж зустріти віч-на-віч і бачити його зіниці. Але в обох випадках ворога необхідно знищувати», – каже Мажор.
Контракт Володимира вже завершився, але він продовжує воювати.
«Я повернувся додому, щоб захистити свою країну – така проста мотивація. Тоді наївно думав, що так зроблять усі… Але навіть тепер, після всього, я б зробив так само».
Читайте також: Сержант Марія Ділай з Тернополя: «Бути військовою – це відповідальність».
Сержант Марія Ділай з Тернополя: «Бути військовою – це відповідальність»
