Громадського активіста Бориса Гори вже нема. Задовбало набирати людей, вчити їх бути особистостями, лідерами. Віддаєш душу, а потім вони відходять, і мусиш починати з нуля. Втомився.
Зі Світланою познайомилися в печері. Зрозумів, що вона – як я. Весілля гуляли в печері Млинки. Провів туди електрику, щоб були світло, музика. Гітари взяли, запросили тільки найближчих людей.
Не прагну добитися успіху. Хочу, щоб життя мало сенс.
Дружина з грудня живе окремо. Після 25 років шлюбу залишила записку, що не хоче тут жити, і пішла. Мене не було вдома. Раз на місяць телефонує. Третій рік у нас криза стосунків на основі віри. Вона хоче сповідатися, але не може, бо нема церковного шлюбу. Я проти християнства, бо це – не українське. Люблю природу. Відчуваю її. Поклоняюся Сонцю, бо дає світло, тепло, життя.
Як у селі щось украли, то кивали на мене. Чому? Бо не християнин.
Борис ГОРА. Народився 10 березня 1969 року в Тернополі. Батько – слюсар на комбайновому заводі, мати – прибиральниця. Працював муляром, згодом опанував усі будівельні спеціальності. Трудову книжку загубив. Велосипедом об’їздив південне узбережжя Криму, Хортицю. Побував на Кавказі, у Татрах, на Уралі, Алтаї, Саянах (гірський пояс на півдні Сибіру. – Країна), Хібінах (найбільший гірський масив на Кольському півострові. – Країна). 1998-го при скаутській організації ”Пласт” створив туристичний клуб ”Кристал” імені Романа Шухевича. ”Вибивали мінімальні кошти з держави на змагання і тренування”. За три роки відокремився від ”Пласту”. ”Клубу нема – лишився на папері”. Дев’ять років живе у селі Залісся Чортківського району Тернопільщини – за 500 метрів від печери Млинки. Водить туди екскурсії. ”За 800 доларів купив глиняну хату в бухарика, який уже помер. Дах протікав, погнило все, підлоги і стелі не було. Перекрив половину, потім – другу. Наступної зими зробив душ і ванну”. Їздить ”Жигулями” 1975 року випуску. ”Усі мої машини – із 1970-х. Мав три червоні ”Запорожці”. Один був на ходу, решта – в ремонті. Два здав на лом, один – на пам’ятник, щоб люди фотографувалися”. Батько помер. Матері – 80 років, живе в Івашківцях Збаразького району. Старший брат Сергій – архітектор. Дружина Світлана мешкає окремо. Дочці Аліні 24 роки, синові Любомиру – 21, служить у полку ”Азов”. ”Позаторік я волонтерив на Донбасі. Збирав продукти у селах, розвозив по базах. Спав у машині. Поранених возив. На передову двічі доправляв боєприпаси, бійців”. Має собаку Муху. На пенсію не розраховує
На моїй вулиці – зо три десятки глиняних хат. Є римо-католики, греко-католики, православні, свідки Єгови і двоє протестантів. На одній вулиці всі роздрібнені, не кажу вже про село. То який сенс віри? Є 10 заповідей, яких не дотримуються. А я й без християнства роблю добро.
Щоб реалізувати себе, треба жити для когось. Найкраще – для жінки. Це супер – взаємообмін енергіями. Чоловік віддає ласку, жінка наповнюється, стає впевненіша. Водночас у чоловікові не залишається агресії. Взаємність – це ліки.
Життя планую на два-три місяці. Далі нема сенсу.
Мене могло вже не бути. На вишколі у Слов’ятині Бережанського району протягував шнурок для переправи. Карабін не витримав. Розтрощив щелепу, зачепив сонну артерію, повно крові пішло. У лікарню приходили по 20 чоловік щодня, молилися за мене. Тоді вирішив жити для інших. Не раз рятував людям життя.
У стосунках головне – довіра. Коли ділишся і приємним, і поганим.
Підвожу машиною місцевих на халяву. Можу організувати табір із 60 чоловік і безкоштовно повести в печеру. Лише вимагаю, щоб розмовляли українською і не курили.
Батьки не заважали бути собою. Мали свої клопоти: заробити на квартиру, меблі, килими, кришталь.
На початку 1990-х 16-річну дочку знайомого з Чорткова зґвалтували, порізали на куски і викинули на об’їзній. Це зробила 20-річна пацанва. Мене потрясло. Вирішив залучати молодь до туризму. Витягувати в печери, на ріки, в гори. На природі проявляють кращі якості, здружуються.
Поважаю простих людей. Не люблю далеких від природи кабінетних щурів.
Ніколи не мав костюма. Купити – не проблема, але навіщо? З одягу найбільше люблю труси і капці. Деколи можна і без трусів. Хата гарно закрита, і мене ніхто не бачить. Я – вільна людина.
Шкільного атестата не здобув, бо замість іспитів поїхав на Кавказ. Це не заважає жити. Інтерв’ю беруть – документ не питають. У печеру йдуть – теж. Купа людей мають по два дипломи і продають на базарі китайські труси. Хто хоче знати – і так багато візьме.
Люди забиті стереотипами. Охоронці не пускали до державних установ, якщо приїжджав на заляпаному велосипеді. Телефонував начальству, виходили й казали пустити.
Із 6 місяців брали дітей у гори. Виховували самі. Дідів і бабів допускали мінімально.
Бракує терпіння. Бачу брехню – викидаю адреналін, і стає легше. Їздив на Майдан, 2014-го палив у Тернополі прокуратуру й міліцію.
У багатьох добровольців у сім’ях нестабільно. Вмотивовані бути там, бо не реалізовані вдома. Робиш щось позитивне – чужі люди сприймають, а рідні критикують.
У сімейному житті назбиралося багато вчинків, за які соромно.
Як щось стається, найперше йдеш до сусідів. Не до голови сільради, дільничного чи пожежника. Якщо між сусідами по-людськи, вирішити можна все.
У селі вижити легше. Нема спокус.
До грошей не прив’язаний. Якщо завтра вмру, то нащо вони?
Не торгуюся з майстрами і бабцями на базарі. Що більше даєш щиро, то більше повертається.
Для впевненості в завтрашньому дні є погріб. Там – картопля, морква, буряк, закрутки.
Жінка – це космос. Вона дає життя. А безпека, спокій у сім’ї – на плечах чоловіка.
У п’ятому класі замість мінералки випадково випив горілки. Згидило. Щодня в побуті бачу, скільки зла від горілки. Вона знищує націю.
Щотижня з кимсь доводиться битися. Для того ношу берці. Якщо п’яне бидло розпускає руки, то що з ним робити? Мусиш положити на сраку.
Подвиг – коли лишаєш повсякденне й стабільне і наважуєшся на щось заради ідеї.
Щоб були гроші, треба займатися тим, що тобі природно. Люди відчувають, коли робиш справу з душею. Хоч плитку кладеш, хоч штукатуриш.
Довіра – це обійми. Якщо жінка відштовхує, ти для неї – ніхто.
Подобається слово Творець. Бо хтось це придумав.
Боюся стати калікою. Не хотів би, щоб мене доглядали.
Після смерті мене ліпше спалити. Розвіяти порох над Дністром чи над садибою. Шукаю людей, які б це зробили. Бензин дам, дрова вже заготовлені.
текст: Наталя ЛАЗУКА, фото: Володимир ЯВНИЧ,
журнал “Країна”.
