Фотограф зупиняє мить. Мить, яка вже не повториться. Стане минулим, історією, спогадом. Кожна світлина має настрій, зміст, естетику. Адже митець вкладає у своє творіння талант та душу.
Зупинений на долю секунди плин ріки чи зірваний вітром осінній листок, дорога, що біжить у світи й губиться на обрії у кудлатих хмарах чи західне сонце, що зачепилося за верхів’я самотнього дерева, погляд щасливої людини чи тихий смуток в очах… Нам здається, що завтра все це повториться. А насправді – ні. Це вже будуть інші миті. Інші кадри…
У 22-річного Максима Огородника фоторобіт багато. На різні теми. Світлини цікаві, самобутні, настроєві.
Максим родом із села Шманьківці Заводської громади Чортківського району. Він не лише фотографує, а й досліджує історію рідного краю. А також наповнює новими статтями Вікіпедію.
Наш земляк – автор понад 200 публікацій на краєзнавчу та журналістську тематики. Проілюстрував декількома світлинами енциклопедичне видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл», книги «Таємниці скарбів Садовських», «Чортків. Збагатись емоціями», «Швайківці у плині століть».
– Максиме, твої світлини відомі багатьом поціновувачам фотомистецтва завдяки виставці «Мальовничі річки Чортківщини», яку ти презентував у Центральній міській бібліотеці Тернополя, соцмережам, їх друкують у ЗМІ, ти ілюстрував книги. Коли вперше зацікавився фотографією?
– Заполонила фотографія мене ще в шкільні роки, коли взяв до рук звичайну «мильничку». Згодом перейшов на професійну фотокамеру, і вже після цього почав підходити до кожного знімка творчо.
– Хто для тебе є авторитетом у фотосправі?
– Важко виокремити когось із колег. У кожного – своє бачення, свій «почерк».
– Мова фотографії… Про що тобі інколи хочеться розповісти чи застерегти за допомогою світлин? Є серед них якісь особливі?
– Звісно. Однією світлиною можна іноді сказати більше, аніж словами. Ділюся зі всіма неповторністю нашої унікальної української природи. Такої краси, як у нас, більше нема ніде в світі.
Кожна з фоторобіт є унікальною, має частинку душі. Найбільш мені близькими до серця є роботи: «Лелека над стернею», «Лютий в калейдоскопі» та «Вівці мої, вівці». Всі вони, як й інші, були зроблені миттєво. Над композицією довго не думаю, вона вибудовується в уяві дуже швидко.
Дещо з природи та архітектури залишається тільки на фотографіях – як спомин. Ці світлини і є своєрідним застереженням: потрібно берегти й цінувати те, що маємо і що можемо безповоротно втратити.
– На твоїх світлинах багато природи, дороги, небеса, твої рідні околиці… Ці фото надзвичайно чуттєві, подекуди ностальгійні, а, загалом, прекрасні. Чому у своїй творчості ти приділяєш багато уваги саме природі?
– Ця краса, що оточує мене… нею важко не поділитися. І нею неможливо не захоплюватися. Вишукані троянди мають свій шарм, але і в польових квітах, чи тих, що ростуть при дорозі, також є щось особливе. І вони гідні уваги фотографа. А небеса… щоразу неповторні. Скільки б не робив фотографій, вони будуть різними. Як і дороги… У кожну пору року дороги мають свій настрій. Як люди. Люблю фотографувати дерева… Природа – це земний Космос із неймовірними фарбами, тонами та півтонами, таємницями, чарівністю, які приємно «ловити» фотооб’єктивом.
– Побутує думка, що фотографувати природу легко. Погоджуєшся з цим? Легко знаходити вдалі кадри?
– Щоб по-справжньому передати красу природи, треба бути з нею в гармонії. Є такі дні, що зовсім не хочеться фотографувати. А буває так, що немов якась сила кличе, виштовхує у поля. І виходять неймовірні фото. Від дивної краси часом у мене подих перехоплює.
– Максиме, ти є автором публікацій на краєзнавчу тематику. Як допомагає захоплення фотографією розвивати цей важливий і цікавий напрямок?
– Так, серед робіт є чимало сфотографовано й архітектурних пам’яток. Здебільшого, їх використовую у пресі, різних краєзнавчих виданнях та Вікіпедії. Світлини іноді допомагають писати про краєзнавство.
– Фотомитці, як і художники, – натури тонкі. Їм потрібне натхнення. Що тебе надихає на творчість?
– Повністю погоджуюся з вами. Найбільше мене надихають мої видатні земляки: Степан Чарнецький, Соломія Крушельницька та Іван Марчук. Вони, попри всі виклики долі, не впали духом та змогли своїм талантом прославити Україну на увесь світ.
– Де би ти хотів виставити свої фотороботи?
– Перш за все, дякую голові Тернопільської кінокомісії Володимирові Ханасу, який у рамках міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA» зініціював та відкрив кілька виставок із моїми роботам в Тернополі та Озерній Тернопільського району.
Звісно, мрію і про персональні виставки. Зокрема на головному культурному майданчику країни «Мистецькому арсеналі» в Києві та Національній галереї Же де Пом у Парижі. І крок за кроком йтиму до своєї мети…
– Удачі! Хай усе збудеться…
Ольга ЧОРНА.
(Світлини Максима ОГОРОДНИКА, Роксолани НЕСТЕРЕНКО).
Обговорення