Теплі хвилі води здивовано розступилися перед парою зв’язаних золотих обручок і швидко їх проковтнули. Тарас утопив свою любов, сидячи на березі дитинства, мов закам’янілий. А небо запитувало: «Навіщо прирікаєш себе на вік самотності?»
Ще вчора він був таким щасливим. Довго відкладав гроші із підвищеної стипендії. Все літо працював вожатим у дитячому таборі аж в Очакові на Миколаївщині, де й здійснив свою мрію: купив золоті обручки, одну з яких мав подарувати коханій дівчині. Берег цієї ріки став свого часу свідком того, коли Тарас урятував Наталці, яка не вміла плавати, життя. Ще з дитячих літ їхня дружба переросла в любов. Після закінчення школи Тарас із батьками переїхав до міста, вчився на електрика, потім служив у війську. А опісля вступив до медичного інституту. Весь цей час листувався з дівчиною, навідувався в село.
Коли цього разу увійшов до її хати з подарунком, то з’ясував, що Наталка… вийшла заміж. За агронома, якого нещодавно прислали до колгоспу. Саме за цих два місяці, коли він був на півдні України і готував коханій сюрприз, вона зробила йому це раніше. Подумки благословляв її на щастя, бо надто любив. Сидів біля річки довго. А потім ніхто не міг його знайти: ні батьки, ні друзі…
Обізвався невдовзі сам. Перебував у місці, де час наче відділявся від земних спокус, а молитви лікували душу.
Два десятиліття в монастирі збігли, мов один день. Та якось стан здоров’я змусив Тараса повернутися до земного світу. В лікарні, куди потрапив, усі тільки й говорили про дивакуватого монаха, який накривався з головою, коли в палату заходила медсестра. Потім, коли виходив у коридор до медсестринського поста за ліками, на голову накидав халат, аби не дивитися на жінок.
Одного разу тиха інтонація спокійно-врівноваженого голосу змусила його визирнути з-під ковдри:
— Доброго дня, Тарасе. Я вам їсти принесла, сідайте.
Здивована усмішка відкрила ряд рівних білосніжних зубів на вродливому обличчі монаха:
— Дякую, сестричко.
— Я не сестричка, я така ж пацієнтка, як і ви, — і дівчина назвала своє ім’я.
Так поступово зав’язувалася дружба між ними. Розмова завжди була безпосередньою і легкою. Дівчина намагалася схилити його на атеїстично-виховну тематику, він — навпаки, доводив свої переконання в обов’язковості молитов, які здавались їй нудними, обтяжливими.
Усі дивувалися, що монах перестав ховати обличчя. Він ходив щасливий, з усмішкою, яка йому так личила. Часто бродив лісом недалеко від лікарняних корпусів і повертався з оберемками запашних пролісків — голубих, як його очі. Усю палату обставив квітами. Медсестри дивувалися приємній переміні пацієнта, він уже не був таким замкнутим, відлюдькуватим.
— Що ти з ним зробила? — запитували в його подруги. — Квіти на вікнах, квіти на столику, квіти кругом…
А вона відповідала:
— Це не я, це весна зробила.
Її медперсонал називав лісовою русалкою. Дівчина любила ходити лісом сама, вслухаючись у щебет птахів, роздумувала часто, чи така вже правда в атеїстичних переконаннях, чи це лише нав’язування. Для себе вперше в житті відкривала щось нове, таємниче в бутті природи, у створенні Всесвіту. Тарас теж сам ходив лісом у своїх величних молитвах. Умів пройти так, щоб вона не помітила його і не знала, що за нею спостерігають.
Одного разу він наважився відкрити дівчині свою надію на продовження життя в миру. Вона промовчала, а потім просто почала читати йому вірші: спочатку німецькою мовою, які легко вивчила в школі (хотіла здогадатися, чи зрозуміє), а потім — власні.
Знав, що незабаром вона залишить лікарню.
— Тільки не повертайся на попереднє місце роботи, — радив щиро, — не для твого характеру нести відповідальність головного бухгалтера. Знайди собі якусь роботу із книгами. А ось це носи замість свого знака зодіаку, — простягнув на долоні хрестик. — Я за тебе буду молитися — і ти обов’язково відчуєш це. Носи…
І пішов до лісу глибокою стежкою самотності з великою силою молитви, яка була вищою від земної любові…
Уже незадовго дівчина, вдивляючись у блакить неба, відчувала Тарасові щирі молитви. Дякувала йому подумки, бо несподівано збулося передбачення монаха: вона вже працювала в товаристві книголюбів. Щоразу дивлячись чи то на сонячне, чи на зоряне небо, створене Всевишнім, дедалі глибше розуміла величне значення молитви.
Зоя КОЛЕСНИК
м. Шумськ.
Фото з вільних джерел
