Протягом 38 років, від 1570 до 1608 р., був власником нашого міста князь Василь Константин Острозький – найбільший землевласник Речі Посполитої і навіть кандидат на королівський престол.
Нащадок князя Володимира Великого і троюрідний брат московського царя Івана Грозного отримав Тернопіль від своєї дружини Софії, доньки засновника міста Яна Амора з Тарнова. Причому одноособовим власником він став після трагічного випадку: вороги Тарновських напали на Тарнов і Софія померла через чотири тижні після передчасних пологів. І хоча князь у Тернополі не жив, він встиг багато зробити для міста, пише komun.te.ua.
Для шпиталю і школи – 131 га землі
Уже 3 вересня 1570 р. Константин Острозький видав для тернополян грамоту, у якій знаходимо не тільки одні з перших згадок про дві найстарші міські церкви, – Надставну і Середню – а й надано численні привілеї громаді. Чи не найзначнішою була даровизна 236 моргів, тобто понад 131 гектар для потреб шпиталю і школи при церкві Різдва Христового. Як писали історики ХІХ століття, окрім землі, князь Константин записав на цю фундацію ще й цілий хутір, імовірно котрійсь із майбутніх приміських Гаїв. Водночас парох отримував особливий титул, але й обов’язки.
“Священик щоб був пристойним служби Божої пильний, а людей навчав за належністю християнською, він має бути протопопом, тобто намісником єпископським при тій церкві, від якої не має бути віддалений”, писав власник міста у своїй грамоті.
А для догляду за справами храму, шпиталю та школи обрали вісьмох опікунів.
“Вони ж мають і другою церквою тамтешньою Воздвиження Чесного Хреста опікуватися і всі постанови турботою і наглядом своїм охоплювати і мають бути вільними від всіх міських податків”, постановляв магнат.
До слова, шпиталь при храмі існував ще у XVIII столітті, а в ХІХ-му його довелося відновлювати. Приміщення шпиталю – відоме чи не всім тернополянам “Заведеніє” на вул. Князя Острозького. А про зв’язок будівлі з власником міста свідчить відповідний напис на фасаді – білими буквами на блакитному тлі.
Тернополянин переклав Біблію
Сталася за часів володарювання князя Острозького у Тернополі і незвичайна подія, яку, одначе, загал жителів не зауважив її.
“У той час бурі і громів живе собі спокійно у Тернополі тихий робітник Лука. Він перекладає Біблію на руську (українську – прим. ред.) мову. Рукопис того перекладу є у Варшаві, в бібліотеці університетській, куди він потрапив через єпископа Ціхановського”, писав у 1893 р. отець Петро Білинський у розвідці “Тернопіль і його околиці”.
Справді, тернопільський переклад Святого Письма був серед особливо цінних пам’яток Варшавського університету, хоча дехто сумнівався, що тернополянин самотужки переклав його. Приміром, професор Омелян Огоновський припускав, що Лука просто копіював переклад Біблії Франциска Скорини. Та проти цього свідчило те, що у Луки були біблійні книги, яких не знаходимо у Скорини і навпаки.
“Ким був той Лука і яким було його прізвище, годі те знати. Може, при точному перегляді церковних книг та актів парафіяльних із міста віднайдеться ім’я того у будь-якому випадку дуже працьовитого чоловіка”, підсумовував отець Білинський.
Відомо, що наприкінці Мойсеєвого П’ятикнижжя Лука написав: “Божою поміччю, велінням, а пильністю слабкого чоловіка на ім’я Лука у неславному місті Тернополі 1596”. Одначе теперішні вчені доступу до тієї пам’ятки не мають – вона зникла у вирі подій Другої світової.
Середня церква була дерев’яною
За чотири роки до завершення Лукою його роботи над Біблією побував у Тернополі дорогою з Москви через Вільно (тепер Вільнюс – прим. ред.) та Острог константинопольський патріарх Єремія ІІ. Відвідавши столицю володінь Константина Острозького, ієрарх уже в нашому місті провів собор і підтвердив свою волю про утворення там братства мирян. Та церква не простояла довго після візиту патріарха, її замінили кам’яною. І хтозна чи не татарський напад 1589 р. спонукав жителів міста зробити це.
Уже у 1602 р. тернополяни “при старожитній церкві дерев’яній, з боку від південної сторони збудували, приглянувши собі майстра доброго – муляра на ім’я Леонтій, мужа у вірі руській, християнина богобоязливого… найперше фундамент вибрали до ґрунту самого на глибину двох хлопів, а в ширину на п’ять ліктів і вимурували його у всьому достатній…”. Про це йшлося у церковних книгах з тих часів, що їх зберігали у бібліотеці храму до Другої світової. Отож виходить, що стара Рождественська церква стояла якщо не на сучасній дорозі на вул. Руській, то принаймні займала її частину, і це пояснює наявність при храмові широкого подвір’я, яке ліквідували тільки в радянські часи – коли розширювали автошлях.
Інші деталі про тернопільську “старожитну церкву” часів князя Острозького джерела не подають. Не відомо навіть, коли саме її розібрали. Вочевидь, це сталося уже після завершення будови кам’яної святині – після 1 вересня 1608 р. Адже мусили ж люди десь молитися, поки роботи тривали! Освячував Середню церкву єпископ галицький, львівський і кам’янець-подільський Єремія Тисаровський 1 січня 1609 р.
Князь Константин новобудови, швидше за все, не побачив. Річ у тому, що ще у 1603 р. він розподілив свої маєтки між дітьми і Тернопіль припав наймолодшому синові – Олександру. Але він несподівано помер під час об’їзду володінь того ж року. Подейкували, що 33-річного спадкоємця отруїли його слуга, дружина його економа, а то й взагалі єзуїти. Але, мабуть, в Острозьких була якась генетична хвороба. Для старого Острозького втрата сина стала дуже сильним ударом – не стало останньої дитини, яку йому подарувала Софія, та ще й єдиного із дітей, який дотримувався батьківської віри і не перейшов у римо-католицизм. Відтак Константин Острозький переїхав у монастир. Помер він 13 (за новим стилем – 23) лютого 1608 р.
Зрештою, історики неодноразово дивувалися, що Острозькі не долучилися до зведення нової церкви.
“Олександр тримався своєї церкви міцно, він щедро обдаровував Божі доми. Чому ж його тут нема? Він же володар Тернополя! Певно, мав намір подати тут руку помочі, але смерть неочікувана перервала нитку його життя”, припускав отець Петро Білинський.
Цю ж лінію продовжує сучасний тернопільський дослідник Петро Гуцал.
“Одне можемо сказати: якби О. Острозькому судилося триваліше життя, то історична доля Тернополя була б іншою, і у XVII ст. місто стало б православним культурно-просвітнім центром”, вважає цей вчений.
Та як би там не було, тернополяни не мають чого нарікати на Константина Острозького, бо ж на фоні деяких його сучасників він був взірцем освіченості і завжди, хоч і непослідовно, дбав про культуру та науку.
