У самому серці Кременця, де старовинний Свято-Миколаївський собор стоїть як мовчазний свідок української історії, розгорнулася справжня детективна драма. Троє священнослужителів із так званого «московського патріархату» вирішили, що державні ікони та інші культові предмети, які століттями прикрашали собор, краще виглядатимуть… у їхніх приватних колекціях. І це все — на тлі російської агресії, коли кожен клаптик української спадщини стає мішенню не лише для ракет, а й для липких рук.
Ікони, чаші, дарохранительниці на мільйони гривень: “святий” бізнес по-кременецьки
У грудні 2023 року, коли Свято-Миколаївський собор нарешті повернули під повне державне управління, переставши бути лише формальним об’єктом на балансі Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника, комісія виявила пропажу під час інвентаризації. Ікони та кивоти XIX століття, церковні чаші, стародруки — усе це, за оцінками, коштує мільйони гривень. За результатами досудового слідства, правоохоронцям вдалося відшукати частину викрадених історичних цінностей вартістю понад 300 тисяч гривень. Непоганий «улов» для тих, хто мав би молитися за спасіння душ, а не за вдалу крадіжку. Виконавча служба, яка виселяла московських кліриків із собору, імовірно, не очікувала, що разом із ними зникне частина національного надбання. Утім, усі порушення чітко зафіксовано.
Цинічним і водночас демонстративним доказом крадіжки безцінних реліквій із Свято-Миколаївського собору є слова одного з колишніх священнослужителів у статті «Кременець – місто церков і соборів: Собор Святого Миколая: історичні факти». У матеріалі йдеться про перелік ікон та інших історичних предметів, які століттями жертвувалися громаді міста й зберігалися в храмі. Стаття була опублікована в період, коли договір оренди собору було припинено, а судовий процес щодо повернення храму з користування парафії УПЦ в управління Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника ще тривав. Зі згаданого в статті переліку працівники заповідника та слідчі не виявили срібно-золотої дарохранительниці, кількох цінних ікон та іншого церковного начиння. За оцінками, вартість зниклих предметів може перевищувати мільйон гривень. Факт перебування цих реліквій у соборі підтверджують згадки в історичній літературі кінця XIX століття, договір користування майном, інвентарні списки 1946 року, а також паспорт пам’ятки. Це ще раз доводить, що всі ці предмети належали собору, громаді міста, є надбанням народу та державною власністю, а не екс-користувачам.
Звісно, такі дії не залишилися безкарними. На початку 2024 року, коли в соборі вперше пролунала молитва українською мовою, кременецькі правоохоронці встановили причетних до зникнення ікон кліриків і зареєстрували кримінальне провадження. Зібрана під час слідства доказова база стала підставою для оголошення підозр трьом священнослужителям УПЦ. Провадження скеровано до суду з обвинувальним актом. У червні 2025 року справу розглядатимуть у суді.
Московський патріархат: від молитов до мародерства
Ця історія — не лише про крадіжку. Це про те, як московський патріархат, який роками паразитував на українських святинях, навіть у час війни не втрачає можливості «прихватизувати» щось цінне. Поки Росія обстрілює наші міста, її вірні слуги в рясах, схоже, вирішили винести з України не тільки ікони, а й залишки совісті. І це в той час, коли кожен українець бореться за свою землю, культуру і віру!
Свято-Миколаївський собор, анексований Російською церквою ще в 1832 році, у 2023-му повернувся до українців. І що ж? Замість того, щоб передати храм із повагою, дехто вирішив «врятувати» ікони від української юрисдикції. Але, панове, це не «порятунок», а банальне мародерство, ще й у воєнний час, коли кожен такий злочин — це удар у спину.
Чому це важливо?
Ця афера — не просто локальний скандал у Кременці. Це символ того, як московський патріархат, прикриваючись рясами, продовжує підривати українську ідентичність. Поки наші захисники на фронті борються з окупантами, у тилу дехто намагається розтягнути нашу спадщину по кишенях. Але Кременець — не те місце, де таке проковтнуть мовчки.
Тож нехай ця історія стане ще одним цвяхом у труну впливу московської церкви в Україні. А ікони? Вони повернуться до собору, де їм і місце — у серці української віри, а не в чиїхось коморах. І хай наступного разу «святі отці» подумають двічі, перш ніж тягнути руки до того, що належить народові.
Антон Веселий
