Є щось дуже символічне в тому, що на свято Входу Господнього в Єрусалим віруючі освячують гілочки пальми чи берези. Це відбувається саме в той час, коли повсюди: в кожному храмі та на кожній проповіді священики нагадують про лицемірність і продажність людей із зеленим віттям у руках.
Церква показує: не будьте такими, як вони. Сьогодні від них чути «Осанна Сину Давидовому!», а Христос уже для них не просто бідний тесля. Зверніть увагу, вони навіть згадали про Його царське коріння! Не забули, виявляється! Пам’ятають коли треба!
Але вже завтра цей самий дикий і озвірілий натовп буде вимагати смерті Ісусової та Його крові. Ті самі люди! Ті самі уста! Яка ж тонка межа між визнанням Христа за Бога, і бажанням Того Бога розіп’ясти на хресті, поміж двох інших людей – розбійників та убивць.
Будьмо чесними. Хіба ми з вами чимось відрізняємося від тих людей, що так дивно, дико та незрозуміло себе ведуть?
На словах ми всі християни, усі віруючі. Називаємо себе віруючими, бо хочемо мати для себе кишенькового бога-фокусника, який буде моментально вирішувати всі наші проблеми. Віримо, що така можливість для нас реальна! Хочемо чудес, зцілень і допомоги Господа навіть у побутових справах.
Натомість, немає нічого, що б ідентифікувало нас як християн. Хіба хрестик носимо. І то, це в кращому разі. Коли ми востаннє молилися так як треба? А як часто ми сповідаємося? Як часто згадуємо про щиру молитву не тільки за друзів, але й за ворогів? Як часто ми каємося в підлостях, які з величезним задоволенням робимо своїм ближнім? Як часто каючись перед священиком і Богом, справді бридимося своїх гріхів і дійсно не хочемо їх повторювати? Про те, які ми нехристияни можна говорити вічність.
Саме тому, Христос, Який нині в’їжджає до Єрусалиму, гірко плаче в той час, коли народ радіє та весело святкує Його скору смерть.
Це свято не про те, як Господу, Творцю та Царю Всесвіту дали на мить відчути, що Він справді Цар. Йому не потрібно це доводити, бо це насправді так і є. Це свято про те, що люди змушують Бога плакати. Всі ми. Кожен із нас. На жаль. Подумаймо про це.
Протоієрей Євген Заплетнюк, bogoslov.org
Обговорення