Сергій Маслюк зі Старого Вишнівця − один із тих, хто добровільно пішов на східні терени України, щоб зі зброєю в руках захистити нашу Батьківщину від нахабного агресора. Гідно відслуживши у так званій зоні АТО 72 дні, Сергій отримав кілька тижнів у відпустки і прибув у Збаразький район, щоб зустрітись з друзями та рідними.
− Основне своє завдання, − каже Сергій, − я виконав. Для мене найважливішим було привезти усіх моїх хлопців додому живими. Для цього сухий закон запровадив і сувору дисципліну. Я щасливий, що всіх моїх побратимів родичі дочекалися і зараз радіють зустрічі з ними.
Спершу Сергій − командир взводу 11-ї роти 24-ї бригади − мав завдання контролювати 31-й блокпост, що біля сумнозвісних міст Щастя і Фрунзе, який обстрілювали з першого ж дня його перебування там.
Згодом наш земляк був призначений командиром переправи через річку Сіверський Донець між Кримським і Трьохізбенками. − Там уже, − зізнається захисник, − було набагато легше. Від нападників захищав ліс, дерева частково зупиняли ворожі кулі. На 31-ому блокпосту потрібно було відповідати за життя 68 чоловіків. І не лише за життя, а й їхній бойовий дух. До кожного потрібно було знайти індивідуальний підхід − на кого прикрикнути, кого збадьорити добрим словом.
− Доводилось бути і психологом, і батьком , адже війну кожен солдат переживає по-своєму − зауважує земляк. − Мені допомагала і педагогічна освіта (певний час був вчителем фізкультури і початкової військової підготовки), а також досвід афганської війни, яка була важчою, ніж наша. Тут знаєш мову противника, орієнтуєшся на території. Звичайно, скрізь є свої труднощі. Доводилось пристосовуватись і до життя в землянках, в яких ні випростувати на увесь ріст неможливо, ні нормально одягнутись. До того ж дошкуляли морози − був до 23 градусів. Але людина до всього звикає. Обстріли з градів, мінометів, гаубиць вже сприймали як природний фон, і коли вони припинились, то всі почали відчувати уже якийсь дискомфорт, думали, що це означає, і чи не готуватись до серйознішого нападу. Коли знову почало бухкати, всі з полегшенням зітхнули.
Не такий той ворог страшний, каже Сергій, і не настільки їх забезпечують технікою, як може видатись. От, до прикладу, коли ми знищили 5 їхніх мінометів, то спокій встановився надовго. Значить, вони не мають змоги швидко відновлювати свої технічні можливості. Та й воювати проти нас особливо нема кому. Більшість місцевих бойовиків, які були і непідготовлені, задурманені російською пропагандою, уже винищені, залишився козацький полк, який не дуже горить бажанням помирати на нашій війні. Загалом проти українських патріотів воює наймана братія, яка прагне заробити кривавих грошей − серби, хорвати, югослави, деякі росіяни.
Словом, каже Сергій, цю війну Україна, при бажанні влади могла б виграти давно. Але, на переконання бійця, вона комусь вигідна. Комусь вигідно, щоб в державі була серйозна проблема, яка відволікає людей від помилок влади, від невміння змінювати державу і проводити необхідні реформи.
− Наші вояки тримаються в основному за рахунок волонтерів − підкреслює Сергій. – До нас приїжджало багато волонтерських груп − привозили і теплий одяг, і харчі, каву, чай і багато-багато чого, в той час, як від держави ми отримали лише боєприпаси, кашу і тушонку. Ось і вся допомога.
Тим не менше, незважаючи на всі неприємності, розчарування Сергій Маслюк після відпустки знову збирається на фронт. На цей раз надовго. − Тепер нашу частину передислоковують в Северодонецьк, − каже воїн. − Хочеться, щоб усе швидше закінчилось, але, як бачу, тягнутиметься ця історія довго і важко передбачити доки. Можливо рік. А може і більше. Але ми боронитимемось до переможного кінця. Іншого виходу в нас немає.
Ірина СИСКО
