Василь Чоботар, Гатило, 38 років. Керівник Тернопільського обласного осередку Всеукраїнської Федерації фрі-файту та контактних єдиноборств. Один із засновників і організаторів будівництва Червонодібровської Січі. Член політичної партії «Правий сектор». Освіта вища, громадянин України. Боєць ДУК “Правого сектора”.
Нині багато чоловіків обирають Добровольчий Український Корпус «Правий сектор», а не Збройні Сили. Чи справді служба в Корпусі має серйозні переваги?
– Для мене перевага дуже проста. Сьогодні кращого місця служити в Україні не існує. У Добровольчому Корпусі багато моїх побратимів. Тут Дмитро Ярош, якого я знаю особисто понад 20 років. Він належить до дуже вузького кола людей, яким я довіряю, – розповідає друг «Гатило», командир другої штурмової роти п’ятого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».
– Тут я підпорядковуюсь людям, які адекватно оцінюють ситуацію в Україні. Наші підрозділи не просто готові віддати своє життя за Україну. Вони чітко усвідомлюють, якого дідька вони тут, чого хочуть і що повинні робити. Як не парадоксально, у військових підрозділах ми часто бачимо людей, які не готові воювати. На щастя, зараз частково цю ситуацію виправлено. Але і досі наші Збройні Сили не є повноцінною армією.
ДУК, від часів УПА, мабуть, це перша формація, яка не переймається своєю легалізацією і офіційним статусом. Це люди, які взяли в руки зброю і захищають Україну, хоч юридично вони досі поза законом. Але вони діють, як кожна нормальна здорова людина. Бо наша держава, її цілісність в небезпеці.
Можна сказати, що ДУК – це партизанський рух?
– Теоретично так. Але все ж ми не партизани. Ми не ховаємося в лісах, а разом з офіційними військами воюємо на передовій. Це не партизани, а нова армія. Я її називаю народною. Хоча б тому, що матеріально її повністю забезпечує український народ. Це продовження справи ОУН-УПА.
Я вчора повернувся з Канади. Офіційно представляв Добровольчий Український Корпус як військову формацію і «Правий сектор» як політичну силу. І вкотре пересвідчився, наскільки нам довіряють люди. Як готові допомагати. Не на словах, а конкретними справами.
ДУК координує свої дії зі Збройними Силами? Як налагоджуєте співпрацю, враховуючи відсутність офіційного статусу?
– «Правий сектор», звісно, не підпорядковується Міністерству оборони, МВС чи СБУ. Але ми маємо чітке військове злагодження з усіма без винятку командирами, які беруть участь у бойових діях. Це контакти на рівні нашого керівництва і керівництва підрозділів, які перебувають безпосередньо на фронті – від командира бригади до комвзводів. На передовій ми одна команда, хоч і з різними завданнями та можливостями. Проте, на відміну від військових, ми маємо змогу адекватно реагувати на нестандартні ситуації. Військові, натомість, залежать від наказів згори.
Охарактеризуйте поточну ситуацію на східному фронті?
– Відбувається позиційна війна. На щастя, ми зупинили рух ворога вперед. Але наше завдання – бути готовими до будь-якого розвитку подій. На жаль, війна показала що в Україні немає боєздатної армії. Тому бачимо своє завдання не лише в безпосередній участі у військових діях, а й у формуванні нової народної військової сили. Якщо нападники і надалі наступатимуть, ми мусимо бути готовими організувати партизанський рух, опір у містах. На випадок, якщо ворог обере шлях дестабілізації країни, ми готуємо групи, які діятимуть у них в тилу.
Хто і що може закінчити цю війну?
– Щоб закінчити війну, треба мати сформовану націю, згуртованих політиків, для яких найбільшою цінністю є Україна. А також створити дієздатну армію. Не зможемо виконати цього, не буде жодних позитивних змін.
Чи є сенс воювати за Донбас, Крим, враховуючи настрої місцевого населення?
– Уявімо ситуацію: в коридор вашої квартири зайшли люди і попросились переночувати. Ви їх пустили. Але на ранок вони заявили, що коридор більше не належить вам, бо вони склали там власні речі. А за деякий час захопили вже й кімнату. Це наша земля. Є хороший вислів «земля це єдине, що більше не виробляється». Ми не можемо її віддавати. До того ж, мета Росії – не Донецька чи Луганська області. На їхніх танках написано: «На Київ». Їхня мета – війна, дестабілізація. Вони хочуть всю Україну. Окупація території – це ракова пухлина. Якщо її терміново не знищити, вона пошириться на всю Україну. Змиритись із втратою двох областей означає приректи себе на втрату решти територій. А населення, якому не подобається Україна і українці, вільне їхати в ту частину земної кулі, де їм буде добре. Це непросто. Але для таких іншого шляху немає.
Військова потуга Росії є більшою за українську. Якщо завтра вони перейдуть в масований наступ, ми маємо що протиставити їм?
– Однозначно. Не треба міфологізувати боєздатність Росії. Так, їхня армія більша та сильніша. Але чи є там достатньо людей, які готові помирати? Так, там чимало зомбованих людей без мізків, але більшість не самогубці. Очевидно, що Росія прорахувалася у військовому та політичному плані. В Москві, здається, розраховували, що значна частина України ляже під них. Героїзм захисників нашої Батьківщини заскочив їх зненацька. За їхніми звітами, ледь не 90% населення мало б підтримувати Росію. А зараз вони побачили, що це навіть не 10 відсотків.
Власне, це і є основним чинником, чому вони не ідуть в наступ. З кожним днем навіть у зомбованої частини українців все більше відкриваються очі. Навіть у тих, хто раніше був сліпий та глухий. Ми стаємо сильнішими з кожним днем.
В Росії були шанси влітку взяти швидкий старт, коли наша армія була ще слабкою. А тепер їм буде дуже непросто. Навіть якщо вони зможуть дійти до Києва – що далі? Будуть змушені повертатися. Думаю, вони це розуміють.
Нині конфлікт заморожено?
– Це тільки на карті так виглядає, що лінія фронту не рухається. Ми зупинили розповсюдження метастаз, проте сама пухлина залишилась. І ми її шпигуємо ліками. Виявляємо ворожих агентів. Працюють партизанські загони. Готуємось до операції з видалення!
Але їхні загони також ідуть вглиб нашої території. Влаштовують теракти.
– Це війна. Ми виходимо з ситуації, що склалась. Україні бракує не лише хорошого озброєння. Є величезний брак адекватного керівництва. Як тільки цю проблему буде вирішено, ми цей наріст видалимо.
Війна не вічна. Чим стане ДУК після війни?
– Я не Ванга. Важко зазирнути аж так далеко. Фронт привчив жити сьогоденням. Якщо дожив до вечора, то вже добре. Перемога однозначно буде наша. А будь-яка перемога це лише старт до наступної роботи. Певна частина людей після цього має піти у силові відомства. Люди, які можуть знайти себе у політичному русі, мають розвивати нову політичну силу з урахуванням колосального досвіду, здобутого нами. Майбутнє «Правого сектора» у його людях.
Розмовляв Сергій Легінь
