Ми уже повідомляли про долю 88-річного уродженця Росії Володимира Черемошенцева, який приїхав на Тернопільщину із захопленого росіянами Криму. Проживши на півострові не одне десятиліття, повертатися додому дідусь тепер не хоче: йому, ветеранові УПА, не по дорозі з окупантами.
Днями в одному із санаторіїв області, де пан Володимир живе тимчасово, я почула детальну розповідь про його життя і боротьбу. Це монолог, в який нема потреба вставляти щось від себе.
«Панькатися можна лише з жінкою, не з ворогом»
Я народився у селі Лихоманка під Саратовом, на Поволжі. У 1933 році, коли почався голод, мені було 6 років. У нашому селі стояв столітровий «американський» котел. Чому його так називали, не знаю. У ньому варили лободу, деколи всипали півлітрову баночку крупи чи борошна. Кожному, хто підходив до котла, давали по черпачку баланди. Хіба цим наїсишся? Я з’їв свою порцію і попросив батька, щоб він ще взяв. Батько пішов до казана. Я здалеку бачив, як чоловік – енкаведист чи солдат – вдарив його по потилиці прикладом гвинтівки. Батько впав і помер.
Після похорону я, тітка і мій старший брат пішли на Україну. Йшли дуже довго. Дорогою ловили і їли ховрахів, ящірок. Голод на Україні був ще більшим, ніж на Поволжі. Зайшли в одну хату. Там лежала знесилена жінка, дитя повзало по ній. У неї в руці був ніж, і вона ним надрізала грудь, щоб напоїти дитину своєю кров’ю.
Ми вирішили йти до Криму. Дійшли до Базарчика (селище у Бахчисарайському районі до 1945 р., нині – Поштове.-авт.). Там зустрілися з матір’ю, яка прибула сюди раніше. Пам’ятаю, татари нагодували нас кукурудзяними млинцями, мамалигою. Ми поселилися у розваленій хатинці. Мати розносила пошту по селах, так заробляла на шматок хліба. Потім ми переїхали у Бахчисарай.
Почалася війна. Я з товаришами чистив німцям чоботи, виконував інші дрібні доручення. За це окупанти давали поїсти.
Якось я з товаришем знайшов гранату. Відкрутили ковпачок, з-під нього стирчав шнурок. Мій друг вирішив, що це батарейка, сказав – треба зірвати ковпачок. Я потягнув за нього, «батарейка» зашипіла. Друг закричав: «Кидай!». Я кинув у кущі, а там був німецький туалет. Від вибуху його рознесло на шматки. Ми втекли, але німці все-таки дізнались, хто це зробив. Я мусів йти до Сімферополя, де жила моя бабуся. Дорогою, на мості через річку Салгір, зустрів колону полонених, яких фашисти гнали на залізничну станцію. Мене схопили і разом з ними вивезли до Німеччини. Я працював на фірмі «Купер», яка виробляла кокс. Підбирав його, коли висипався, і закидав лопатою у вагон. Кокс був ще гарячим, і якось розпечена вуглина впала мені на ногу. Лікувався у сусідньому таборі. Там полонені іноді робили вилазки на поля з буряком, турнепсом, бруквою. Конвоїри по них стріляли, але можливість втекти з цього табору була високою, і я вирішив втікати.
Я біг на схід сонця. Дивився зранку, де сонечко сходить, і в тому керунку йшов. Одного дня, ховаючись від німців, заліз у якусь халабуду, побачив у ній цуценят. Коли прийшла їхня мама, то тільки погарчала на мене, але не гавкала і не кусала. Вона годувала діток, а коли відбігала у своїх справах, я доїдав рештки їжі з миски, яку люди ставили біля халабуди. Через кілька діб я вночі виліз із будки і понад річкою Віслою, на території Польщі, пішов до залізничного мосту. У місці, де потяг знижує швидкість, заскочив у вагон, переїхав річку, зіскочив з потяга і знову попрямував на схід. Дійшов до Дубна, а там мене німці знову схопили. Вночі нас, полонених, визволив загін УПА. Був кінець 1942 року, мені виповнилося 15. У селі Страклів мене переховувала і підгодовувала місцева жителька – мама Надя, як я її називав. Заграднік прізвище. Через небезпеку облав я покинув її дім і у лісі вийшов на боївку УПА. Мене взяли у загін. Мав псевдо «Джура». Ми воювали не лише з німцями та енкаведистами, а й з поляками, угорцями, румунами – всіма ворогами України.
Я був ординарцем «Юрка» (Юрій Чуйковський, сотенний, курінний командир УПА.-авт.). Я носив від нього «грипси» воякам, охороняв його. Провоював два роки. Був поранений, контужений.
У бою з енкаведистами у квітні 1944 року біля села Перекалі Рівненської області Юрка вбили. Я осиротів. Невдовзі «совіти» взяли у полон і мене. Витягували нігті обценьками, ламали ребра, вибили зуби, витягуючи інформацію про побратимів. Після чергового катування вирішив ворога обманути: пообіцяв показати криївку, яка не використовувалася, і, влучивши момент, утік до лісу.
Переховувався по людях до 1946 року, тоді повернувся до матері у Крим. Жив у неї без документів, потім міліція піймала на крадіжці винограду. Суд присудив 10 років тюрми на лісоповалі у Кіровській області. Через 7 років, після смерті Сталіна, повернувся додому. Отримав паспорт, працював майстром у бахчисарайському будинку побуту. Думки покинути «російський» Крим не виникало, бо там є з ким воювати, не те що на Великій Україні.
У мене була дружина, четверо дітей. Діти померли молодими, троє синів – від горілки, дочку задушив чоловік. Померла й дружина Марія.
З другою цивільною дружиною, Валентиною, я виховав її сина і дочку. Вчора з Києва телефонувала онука, запитувала, коли можна приїхати у гості.
Коли Росія вдерлася у Крим, сусіди стали мені погрожувати: ти, бандерівець, казали, відповідатимеш за російськими законами. А я їм казав, що клятву дав любити Україну, український народ, і пишаюся, коли мене називають бандерівцем. Усе ж товариші порадили мені покинути Крим. Вибрав Тернопіль, бо він для мене святий – тут люди знають, що таке Україна. Може, я й не доживу до звільнення Криму, проте знаю одне: Росія на його захопленні не зупиниться. Вона Україну не віддасть, бо без неї здохне. Ворога треба знищувати, а не панькатися з ним. Панькатися можна лише з жінкою. Якби мав зброю, то вже сьогодні пішов би воювати за Україну. Може, нам світ поможе? Але хто нам коли допомагав?..
«За таких, як пан Володимир, порву любого агресора»
Із кістками, що так і не зрослися, як слід, двома перенесеними інфарктами, виразкою шлунку пан Володимир, звісно, бадьорився. Проте, якщо взяти до уваги не фізичне здоров’я, а силу духу, то він міг би ще, безперечно, дати фори й набагато молодшим. Ветеран УПА, член Конгресу українських націоналістів, Всеукраїнського братства ОУН-УПА ім. Романа Шухевича, голова Кримського братства ОУН-УПА, він нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною». Завдяки цій нагороді користується пільгою – знижкою на газ. Пенсія мінімальна – тисяча гривень. Ветеран розраховує бодай на кімнатку в інтернаті, аби дожити віку у спокої. Та спокій нам лише сниться…
Запитала старого вояку про походження його прізвища, адже у ньому український корінь – «Черемош». «Може, мої діди-прадіди звідти, з Карпат. Може, Катерина (російська цариця.-авт.) відіслала їх під Волгу», — відповів дідусь.
Поки розмовляла з паном Володимиром, підійшов чоловік середніх літ. Вибачившись, пояснив: впізнав, мовляв, «російського бандерівця», бачив його по телевізору. З’ясувалося, що старший мічман корвету «Тернопіль» Василь Тимощук з півсотнею інших членів екіпажу теж проходить реабілітацію у санаторії. Влада запросила моряків відпочити після напружених трьох тижнів протистояння у Криму, оскільки опікується корветом від часу його спуску на воду, з березня 2002 року.
Слово за слово – зав’язалась бесіда. Символічно, що представників двох поколінь об’єднала одна, найбільш насущна нині тема – агресія Росії проти України. На прикладі цих двох чоловіків можна провести історичні паралелі: Черемошенцев втрачав своїх побратимів, виборюючи волю для України у буремних 40-х роках минулого століття, а у Тимощука у не менш бурхливих подіях на Майдані постраждав 17-річний племінник-студент – йому снайпер вибив око, і зараз хлопця готують у США до операції, вставлятимуть штучне око.
— Коли я взнав, що племінника скалічено, зателефонував йому, а він мені каже: «Дядьку Василь, революцій без жертв не буває», — сказав Василь Тимощук. — Хлопець не бідкався, не жалівся, не плакав… Звичайно, що я, скільки вистачить моїх сил, а мені лише 46 років, візьму автомат і піду воювати за Україну, бо я давав їй присягу на вірність. І дружина моя зі мною піде – медсестрою. Я порву будь-якого агресора за таких людей, як пан Володимир, і мій племінник…
Згадуючи 26-денну облогу росіянами у бухті Севастополя, Василь Тимощук зауважив, що тактика не відповідати на дії окупантів силою була виправдана.
— Нас питають: а як ви здали корабель? — каже пан Василь. — Отак і здали. Нам вибили ілюмінатори, закидали гранатами. Якби ми були у відкритому морі, то дали б відсіч – у нас є ракети, бомби. А почати стрілянину у бухті, у центрі міста, щоб поранити когось із цивільних… Ви уявляєте, що б почалося? Психологічна напруга в екіпажу була висока. Але страху не було, лише відчуття приреченості – як у поросяти, яке годують, а на Різдво мають зарізати… Важко переживати зраду командирів, товаришів по службі. Я жив на кораблі в одній каюті із мічманом. Він кримчанин, у нього на півострові поховані батьки. Він вибору не мав – перейшов на службу Росії. Я не можу його звинувачувати. Ми у страшному сні не могли уявити, що Крим стане російським…
У родини Тимощуків у Криму, в Євпаторії, залишилася двокімнатна приватизована квартира. Що тепер з нею буде, мічман не уявляє. Каже, отримав її лише три роки тому, встиг із дружиною переночувати одну ніч, а потім команду корвету перебазували у Севастополь. «Документи на квартиру у нас є, але формально там уже територія Росії, — розповідає пан Василь. — Ми не встигли забрати навіть паспортів. Заспокоюємо з дружиною одне одного тим, що на приватну власність не посягнуть, але готові до будь-якого розвитку подій».
Василь Тимощук, як і Володимир Черемошенцев, оптимізму, однак, не втрачає. Старший мічман згадав слова із вірша Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим»: «Обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю». «Східна Україна дивиться на Росію, західна – на Європу, і одне до одного повернуті спинами, — зазначив моряк. — А потрібно розвернутися, обійнятися і сказати: «Люди добрі! Україна у нас одна!».
Світлана Ліщук, Місто
