«Давай одружимось!» — запропонував коханій Оксані під постріли кулеметів та гул танків у телефонній розмові Володимир Пиндус із села Костянтинівка Тернопільського району. Від середини липня він добровільно несе службу на Сході України. Восени двічі приїжджав у відпустку: 17 жовтня заручився з Оксаною, а 22 листопада щаслива пара повінчалася й відгуляла весілля. Такі важливі події — галопом і поміж боями, а зустрічалися Оксана і Володимир вісім років. Очевидно, переоцінка цінностей на лінії вогню підштовхнула хлопця до рішучого кроку, адже, як зізнаються солдати, у найскладніших ситуаціях їм найбільше додають сил саме любов і підтримка рідних.
Три «медові» дні
До останніх днів рідні не знали, чи Володю відпустять на його власне весілля, адже війна є війна, проте приготування тривали повним ходом. Батьки і наречена замовили зал у Тернополі, поклопоталися про все необхідне, гостей запрошували по телефону з «приміткою» — якщо все буде добре. І все склалося добре!
— Володя приїхав за два дні до весілля й кинувся допомагати, — розповідає його мати Леся Михайлівна. — У мого старшого сина Сашка було весілля 8 листопада, тоді Володя не зміг приїхати — чекав на ротацію. А своє одруження пережив по-особливому, адже воєнні реалії спонукають ще більше цінувати щасливі миттєвості.
Весілля Оксани і Володі відбулося без надмірних пишнот та гучних гулянь, без феєрверків, натомість було сповнене щирістю.
— У нас навіть не було часу підготувати перший танець, все вийшло спонтанно, але від душі, — каже молода дружина. — Ще влітку ми планували весілля, але не думали, що війна затягнеться так довго. «Скоріше повертайся з перемогою до сім’ї!» — майже всі гості бажали одного нареченому, музиканти дякували Володимиру за службу, а він скромно і з задумою приймав теплі слова.
— У середу після весілля він знову подався на Схід. Замість медового місяця у нас було лише три «медові» дні, — усміхається Оксана.
Побратимам — весільний коровай
У дорогу Володимиру зібрали весільний провіант — ковбасу, шинку, солодке, коровай. Побратими накрили в наметі святковий стіл — ніби побували на весіллі, побажали молодому подружжю щастя й долі.
— Мушу їхати, бо іншим хлопцям час у відпустку, — пояснював Володя після весілля, — згадує Леся Михайлівна. — Він служить у тернопільському батальйоні територіальної оборони «Збруч» на Херсонщині, там, звісно, не так небезпечно, як на Донбасі, та коли був ризик наступу з боку Криму, навпроти їх чотирьох танків стояли 60 ворожих. Але наші солдати не відступали! «Хоч у землю закопуйтесь, щоб вас не перемішали «Градами», — благала я. Слава Богу, що у нас є такі діти, бо якби вони не захищали Україну, то хтозна що було б. А кожен клаптик — то наша земля.
Володимир подався на війну добровольцем, потай записався у військкоматі, аж коли отримав повістку — зізнався мамі.
— Їхав воювати з військової частини, що біля «шостого» магазину, тоді зо три сотні наших хлопців відправляли, — розповідає Леся Михайлівна. — Матері й дружини ридали, кидалися під колеса, а син наказав мені: «Не плач! Все одно хтось мусить їхати». Він — сміливий, патріот, разом із Сашком пройшли Майдан у Києві. Володя навчався на кінолога, працював у міському відділі міліції, потім звільнився, шукав різні підробітки. Коли на Майдані почалася бойня, примчав туди аж з-під Молдови, де був на роботі. Я теж п’ять разів їздила на столичний Майдан. Уперше ми з синами поїхали до Києва наступного дня після побиття студентів — не могли миритися з несправедливістю. Сашко був у 24-ій сотні, Володя теж допомагав у самообороні Майдану. Я з колежанкою Надією Добродій возила до Києва сало, закрутки, всілякі наїдки, якось везла зашиті у блузці дві тисячі доларів, що передав наш односельчанин. На Майдані було чимало хлопців із Костянтинівки та із сусіднього Малого Ходачкова, нині з десяток воюють на Сході. Мій Сашко теж хотів служити, але його комісували за станом здоров’я, та бронежилет ми йому купили, у разі масової мобілізації все одно піде на фронт.
Весна прийде!
Дехто не розуміє, як Леся Михайлівна спокійно відпускає синів на війну, як благословила їх минулої зими на Майдан.
— Один син на Майдані, а ти ще другого відпускаєш… — дивувалися односельці, — згадує жінка. — Як один брат впаде, то інший підніме, — відповідала їм. Я ніколи не забороняла синам відстоювати свою ідею. Треба — ідіть, діти! Коли ще невідомо було, чим завершиться Революція Гідності, мені дехто казав, що то даремна боротьба, що нічого нам не вдасться досягти, але народ показав свою силу. На Донбасі нині страшна кривава війна, боляче бачити труни з тілами наших героїв… Плачу і молюся за них, але не стримую Володю, як треба буде — сама поїду воювати, лиш би захистити Україну.
Мужньо тримається й молода дружина Оксана, щоб додавати сили духу своєму коханому чоловікові, хоча іноді її серце розривається.
— Коли Володя їхав після заручин, мені було дуже важко, і нині хвилююся, — ледве стримує сльози, — але розумію, що це його вибір і обов’язок кожного свідомого українця. «Усе буде добре!» — щоразу повторює — Володя оберігає нас від хвилювань, навіть не каже про місце дислокації їхнього батальйону. Він не з тих, хто багато говорять, — він робить. Днями хочу провідати його, сподіваюся, вдасться щасливо добратися. Дуже чекаю зустрічі! «Закінчиться війна, повернуся додому, все у нас буде гарно: я піду працювати, народимо діток…» — обнадіює мене Володя. Вірю йому!
Іванка ГОШІЙ
НОВА Тернопільська газета
